Лариса Ніцой: Чому німує Міністерство культури, або Гелловін чи «Велесова ніч»?

129
Українська письменниця Лариса Ніцой

Моє ставлення до свята «Гелловін» пройшло крізь мої власні метаморфози та етапи становлення як українки.

Етап перший. У 90-тих, коли в нашу культуру масово увірвалися «відики» і касети з американськими фільмами, саме з них я дізналася про Гелловін. В ті сірі, дефіцитні, пострадянські часи мені сподобалося яскраве заморське свято, коли дітки переодягаються різними привидами чи монстриками і бігають від будинку до будинку по печивка і цукерки. Тоді в нас переодягання і веселощі можна було спостерігати хіба в садку на Ялинці, а так, щоб по вулицях бігали, по торгівельних центрах, чи в метро – то аж заздрісно стало, що в нас так не прийнято.

Етап другий. Пройшов час. Україна зазвучала по-українському, стала наповнюватися власними смислами і виявилося, що запозичених смислів у нас більше, ніж своїх. І стало помітно, що скоро ми вже так розчинимося в тих запозичених смислах, що існує реальна загроза втратити себе. Всюди англійська мова, назви, іноземна мода, магазини. Взяти хоча б останнє – прилавки крамниць. Потрапляючи за кордон, бачиш ті самі прилавки, ті самі товари, ті самі валентинки, ті самі Санта-клауси, ті самі брелоки з Ейфелевими вежами чи словом LOVE. Той самий одяг, ті самі бренди. Господи, а НАШЕ де? Немає ні там, ні тут. І на фоні оцього суцільного розчинення в однаковому їхньому – уже по-іншому глянула на їхній Гелловін. Нащо він нам? Не потрібен. Нам би своє щось.

Етап третій. Знову пройшло трохи часу і Україна постає на хвилі відродження. Українська мова, Різдво, Миколай замість дєдушкі, Криївки, фестивалі й виставки з автентичними штучками, історична пам’ять на події і СВОЇХ героїв призвели до того, що прийшло нове переосмислення й Гелловіну. Чи треба він Україні? Треба, але наш.

У християнську епоху цей день став називатися Днем усіх святих. Але й раніше, в дохристиянські часи в українців була в цей день традиція, набагато давніша, ніж Гелловін – згадувати в родинному колі всіх померлих родичів, палити свічки, разом вечеряти і називалося це ВЕЛЕСОВА ніч, бо покровителем був Велес. Наші пращури вірили, що всі померлі в цей вечір приходять до нас на вечерю. В язичницькі часи померлих не боялися, тож палили свічку і ставили у віконці, щоб померлі родичі могли знайти дорогу додому і прийти на гостину. Душевно, правда?

Якщо відокремити з цього релігійний аспект (нехай кожна людина сама обирає, у що їй вірити: в Ісуса чи інших богів, не будемо про це сперечатися), а залишити тільки традицію, то вийде гарне УКРАЇНСЬКЕ свято. НАША традиція. В Америці Гелловін, у нас Велесова ніч.

І запровадити в День усіх святих традиційні вечірні посиденьки, цю Велесову ніч по всій Україні. Щоб усі родини збиралися разом за столом за вечерею, щоб згадували історії сумні чи веселі, пов’язані з родичами, яких уже немає. Ці спогади і розповіді об’єднували б родину, зв’язували б невидимою ниточкою покоління прийдешні з пращурами. Переказувалися б якісь історії, родинні легенди. Запалювали б свічечку на вікні, як символ, що ми пам’ятаємо про своє коріння, родовід. До такого дня могли б і продавці сувенірів підтягнутися. Продавати декор в праукраїнському стилі чи давньоруському стилі: велесів, ідолів чи скіфських баб. Це ж наше мистецтво. Рідне. Прадавнє. Впізнаване. Вирізали б гарбузи і ставили в середину свічку. Нехай би американці малювали на своїх лицях страшні гримаски, а ми б у цей самий день мали свій стиль. ВЛАСНИЙ стиль цього свята. Така традиція привабила б і туристів, бо було б по-нашому, інакше, ніж у них.

А Міністерство культури мало б зробити маленьку, ну зовсім маленьку справу, написати всім журналістам на всі канали листа, у якому б розповіли про нашу традицію і попросили її знову запровадити, повернути українському народові. І показати по всіх каналах сюжети, як ми колись відзначали цей день і що тепер теж відзначатимемо. І попросити журналістів кілька років поспіль напередодні свята поширювати, пояснювати, пропагувати. Упевнена, це чудове свято, на наш лад, одразу приживеться. А продавці сувенірів чи декору самі підтягнуться, був би попит на власну традицію. Але цей попит на своє треба допомогти створити.

Агов, мінкульте, прокинься.

Джерело: Лариса Ніцой

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв