Петро Олещук: Миротворці на Донбасі. Влада переграла саму себе?

212
Політолог Петро Олещук

Нещодавно українське суспільство сколихнула інформація, що начебто під час свого вчорашнього брифінгу спецпредставник США переговорів по Україні К. Волкер начебто заявив, що Сполучені Штати закликали Україну не пропонувати альтернативний до російського проект резолюції до Радбезу ООН щодо введення миротворців на територію ОРДЛО.

Оскільки всі джерела цієї інформації були спершу російськими (зокрема, першоджерело – це ТАСС), то перевірити її достовірність було дуже важко. Хоча згодом офіційна інформація з’явилася і на сторінці самого К. Волкера. Характерно, що українські ЗМІ не поспішали підтверджувати цю інформацію, але, зрештою, були змушені це зробити.

Проте, не залежно від того, що казав Волкер, є один простий факт, який є безсумнівним. На даний момент проект резолюції щодо миротворців внесла лише Росія. Ні Україна, ні США не поспішають вносити альтернативні проекти, тобто, за замовчуванням визнають, що російський варіант є робочим. При цьому, за словами того ж Волкера, сама резолюція Радбезу ООН має бути ухвалена до кінця цього року. Отже, проект резолюції може «сплити» раптово та в останній момент перед голосуванням.

Власне, зрозуміло, чому російський проект в цій ситуації визнають «робочим». Адже мова йде про Радбез ООН, де Росія має право вето. Відповідно, резолюція, яка не узгоджена з РФ та іншими членами Радбезу, буде заблокована. Отже, текст необхідно узгодити на попередніх етапах.

Раніше Росія відкидала ідею з миротворцями в ОРДЛО, вважаючи, що це є способом уникнути виконання «Мінських угод» (власне, саме в такому ключі традиційно і подавали ситуацію представники української влади). Очевидно, що якщо Росія погодилася на саму ідею миротворців, то вона мала одержати набір гарантій, що введення миротворчого контингенту ООН буде допомагати, а не заважати реалізації «Мінських угод».

Єдиний можливий варіант надання таких гарантій – це ухвалення Україною нормативно-правових актів, які РФ та інші посередники сприйматимуть як реалізацію «політичної частини» Мінська. Тобто, фактично, мова йде про реалізацію «плану Медведчука», який був розроблений спецпредставником України з питань гуманітарного характеру в Мінській контактній групі (призначеним, до речі, самим президентом П. Порошенком). На першому етапі Медведчук пропонує, щоб Верховна Рада ухвалила низку законів: про амністію учасників бойових дій в ОРДЛО, про особливий статус ОРДЛО та про вибори на території ОРДЛО, а також прийняла закон про внесення змін до Конституції щодо перерозподілу повноважень від Києва до регіонів.

Чому я особливо наголошую, що це саме план Медведчука – це тому, що вітчизняні ЗМІ та політики не дуже люблять згадувати реального автора даного алгоритму дій, намагаючись «приписати» ці ідеї різноманітним західним урядовцям та дипломатам. Але «план Медведчука», хоча він, загалом, базується на імплементації «Мінських угод», важко сплутати з будь-яким іншим «мирним планом», адже він висуває на перший план саме політичну складову «Мінську», а також пропонує чітко визначені кроки, щоб втілити в життя політичні пункти «Мінських угод». І цим – досить серйозно відрізняється від інших подібних «планів».

Найцікавіше, що саме у такому ключі нещодавно почала працювати Верховна Рада. За дивовижним збігом, саме за день до зустрічі у форматі Сурков-Волкер, яка відбулася 7 жовтня в Белграді, український парламент ухвалив рішення про пролонгацію закону про «особливий порядок місцевого самоврядування» на території ОРДЛО. Звісно, цей документ зараз не діє, але який смисл ухвалювати недіючий закон, крім випадку, коли мова йде про «сигнальне голосування», коли офіційний Київ хоче продемонструвати свою готовність ухвалити відповідні рішення. І тут мова йде саме про алгоритм кроків, передбачених у «плані Медведчука». Тобто, саме політичні рішення – на першому місці. Очевидно, тому, що США та Росія десь довкола подібного алгоритму і ведуть на даний момент свої консультації.

Зрозуміло, шо Росія навряд чи погодиться на введення «миротворців» без виконання Україною «Мінських угод». Власне, визнає це і той самий Волкер, який наголошує, що миротворці – це спосіб виходу із ситуації постійного коливання між вимогами виконати «політичну» та «безпекову» складову Мінська. Відповідно, передбачається, що миротворці забезпечать «безпеку», а тому уникати реалізації «політичних» пунктів з боку України вже буде неможливо. От такий от парадокс. Миротворці мають зробити реалізацію «Мінську» такою, що її не можна уникнути.

Загалом, скидається, що вся ця історія з «миротворцями» – це не більше ніж відволікаючий маневр, який повинен відвернути увагу громадськості від реальних розкладів та домовленостей. Так само, не виключено, що основні питання вирішуються зовсім не через Волкера-Суркова. Як тут не згадати, що саме Медведчука назвав переговорником № 1 у одній з останніх публікацій журнал «Новое время». Дуже дивний «збіг», який трапився одночасно із початком реалізації «мирного плану» саме цього політичного діяча.

Поки всі зайняті обговоренням «миротворців», поза увагою залишаються більш важливі питання. Наприклад, чому нещодавно загострився конфлікт по лінії БПП-«Народний фронт»? Ні для кого не є секретом, що ідеологічні та і будь-які інші відмінності між цими силами є мінімальними. Водночас, «Народний фронт», у якого, мабуть, все що лишилося – це апеляція до теми «патріотизму», повів себе дуже непрогнозовано під час ухвалення законопроекту про «деокупацію ОРДЛО». Зокрема, «фронтовики» досить рішуче пручалися включенню до цього законопроекту посилання на «Мінські угоди». І дуже швидко після цього в НАБУ раптово згадали про «справу рюкзаків» Авакова-молодшого. Ще один дуже цікавий збіг, який цілком може свідчити, що під голосування за імплементацію «Мінських домовленостей» вже збирається парламентська коаліція.

Зрештою, найголовніше у цій ситуації те, що, на жаль, більшість ЗМІ та коментаторів зосереджені не найголовнішому, тобто на конкретному змісті схвалюваних рішень, а на обговоренні деяких досить часткових моментів переговорного процесу. Досить дивно, що всі заяви, які виходять від Волкера, сприймаються у нас занадто серйозно. Треба розуміти, що він має досить обмежений мандат на участь у переговорному процесі та не може брати на себе відповідальність за ухвалення серйозних рішень. Зрештою він, за його власним визнанням, навіть не має прямого доступу до президента Д. Трампа, а змушений взаємодіяти з ним через Держдеп. Він може мати скільки-завгодно тісні стосунки з сенатором Дж. Маккейном та робити будь-які заяви, але він може діяти лише в межах мандату Держдепу, а той, у свою чергу, буде керуватися незміною геостратегічною лінію, яка вже неодноразово була озвучена, та зводилася до визнання «Мінських домовленостей» як основи для врегулювання конфлікту. Full Minsk – як говорять про це деякі американські дипломати.

Джерело: Петро Олещук

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв