Олександр Солонько: Польський фронт гібридної війни

1242
Політичний аналітик Олександр Солонько

Останнім часом починають лунати обережні припущення, що Польща може стати новим серйозним системним ворогом України в повному розумінні цього слова. Хоча й звучать вони в контексті необхідності чергового ставання на коліна перед ними та їхньою версією «правди».

Коли в 2008 році Російські війська вторглися в Грузію, логічні припущення про те, що Україну спіткає така ж доля піднімалися на сміх, в тому числі, тими, хто зараз з розумним виглядом виступає на телебаченні й пише статті про протидію агресору. Всі такі аналітики і експерти, які впритул не бачили очевидних речей. Тепер вони розказують, що не можна сваритися з Польщею. От тільки питання в тому, що Україну і цього разу ніхто не запитує.

Чомусь кожен випад Варшави, щораз все більш підступний, цинічний та безапеляційний в сторону Києва сприймається як якийсь ексцес. Разовий, несистемний. Звісно, нарікання на бездарну зовнішню політику справедливі, але безхребетність влади в таких ситуаціях це не єдиний її гріх. Головний і найбільш згубний – це сліпота. Сліпота до речей, які часто на самій поверхні. Волають про те, щоб їх побачили і зробили висновок.

Давайте пригадаємо коли ж почалися наші «непорозуміння» з поляками. Чи такі це вже ексцеси. І так вже недавно, як дехто починає говорити, це стало системною політикою.

20 червня 2013 року Сенат Польщі ухвалив антиукраїнську, псевдоісторичну та шовіністичну постанову про події на Волині. Після цього, 148 депутатів українського парламенту від Партії регіонів та КПУ спрямували звернення до польського Сейму з проханням «визнати Волинську трагедію геноцидом щодо польського населення і засудити злочинні діяння українських націоналістів». При цьому, вони прекрасно знали, що 1943 році офіційно не існувало української держави. Тим не менш, тінь лягала на сучасну Україну.

Ось тут можна згадати поіменний список.

Зараз частина підписантів відхрещується від того вчинку. Всі пам’ятають діалог між журналістом Скрипіним та регіоналом Царьовим про «Волинську різню». Хто-хто, а Царьов – стовідсотковий, чистокровний (називайте як хочете) навіть не агент чи сексот, а відвертий службовець ФСБ, який на той час мав депутатський мандат.

В липні того ж 2013 року тодішні президент Польщі Броніслав Коморовський відвідав Волинь. Це супроводжувалося скандалами. 21-річний хлопець, який приїхав із Запорізької області, розчавив на плечі президента яйце. Судячи з усього, добровольців це зробити в межах найближчої тисячі кілометрів не знайшлося.

Тоді ж в 2013 році «Свобода» закликала поляків визнати операцію «Вісла» (етнічні чистки, депортації) 1947 року етноцидом українців. Тисячі людей були позбавлені дому тільки через те, що були українцями. Його здійснив маріонетковий промосковський режим, проте Варшава це злочином не визнає, підтверджуючи тим самим схвалення таких дій і сьогоднішню дієву підтримку діям Кремля.

В цей час повним ходом розгорталася економічна агресія Кремля проти України. Саме вводилися в дію санкції проти українських товаровиробників, вводилися обмеження і заборони на ввезення до РФ українських товарів. Все це супроводжувалося безпрецедентною інформаційною кампанією проти України. Тоді українці згадали хто такий Дмітрій Кісільов, який раніше працював на одному з телеканалів олігарха Пінчука.

Кремль намагався утримати Україну від руху до Асоціації з ЄС. А які ж мотиви переслідувала Польща?

В 2014 році президент України Петро Порошенко вчинив кричущий акт самопоїдання. В польському парламенті вибачився за Волинську трагедію. Можливо в нього не виникало питання що робили поляки на етнічних українських територіях. В ситуації, коли обидві нації були під чужою окупацією.

В липні 2016 року було прийнято Резолюцію «Про встановлення 11 липня національним днем пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами (ОУН-УПА) щодо громадян Другої Речі Посполитої». В ньому з віддається шана воякам Армії Крайової.

Це сталося 7 липня. 8 липня президент Порошенко у Варшаві разом з Надією Савченко кладе квіти до монумента жертвам «Волинської трагедії».

Подібна оцінка польсько-українського конфлікту середини ХХ століття та національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті є маніпуляцією історією та наругою над українською національною пам’яттю. Кинуті українцям звинувачення є абсурдними і нікчемними з точки зору міжнародного права. Тим не менш, українська влада їх легітимізує своїми діями.

Потім починаються спалювання українських прапорів, руйнування українських пам’ятників, наміри назвати військові кораблі іменами українських міст, які були під окупацією Речі Посполитої, будівництво з українських надгробних каменів дороги.

В липні 2017 року поляки заявили, що з Бандерою Україна до Європи не увійде: «Польща накладе вето на потенційний вступ України до Європейського союзу, якщо не будуть вирішені історичні питання та питання прав меншин… з Бандерою ви до Європи не увійдете. Ми говоримо про це і голосно, і тихо. Ми не повторюватимемо помилок 1990-х років, коли були певні проблеми у відносинах з Німеччиною і Литвою. … в разі невирішення питань може виникнути ситуація на кшталт тієї, що існує у Греції та Македонії. Через незгоду Греції з назвою Македонії остання не може вступити до НАТО і розпочати переговори про членство в ЄС».

Це слова Вітольда Ващиковського – міністра закордонних справ Польщі.

Скажіть, це не системна політика? Очевидно, що люди на найвищому рівні займаються тим, чим не займаються в нас – моделюванням сценаріїв та ситуацій. Загрозливих для нас.

В грудні 2017 року з’явилися фото пам’ятника «звірствам УПА». Того самого – із насадженими дитячими головами на вила. Хоча це – лише один епізод, який є частиною системної державної політики Польщі. Там лунають не лише антиукраїнські заяви та здійснюються акти вандалізму із закатуванням в дороги решток надмогильних каменів. Там іще й приймаються антиукраїнські закони.

Сенат Польщі в ніч на 1 лютого 2018 року ухвалив у редакції Сейму закон про Інститут національної пам’яті, який, зокрема, передбачає покарання у вигляді штрафу або ув’язнення на строк до трьох років за заперечення “злочинів українських націоналістів” у 1925–1950 роках.

Звісно, проросійські сили в Україні та Кремль стоячи аплодували цьому рішенню. Тепер в Польщі буде фактично заборонено під страхом кримінальної відповідальності говорити про злочини Армії Крайової проти українців. Я от тільки точно не знаю чи каратиметься нагадування про те, як у 1934 році завдяки очільнику Польської держави Йозефу Пілсудському відбулося підписання угоди з Гітлером, яка була одним з перших дипломатичних успіхів Третього Рейху та давала можливість німцям вільніше почуватися на інших напрямках своєї політики. На знак особливої поваги Адольф Гітлер особисто був присутнім на похороні Пілсудського у 1935 році. Бандера ніколи угод з Гітлером не підписував, натомість у свій час сидів у нацистському концтаборі.

Але зараз не про те. Все це лиш набір фактів та екскурс в історію. І якщо звести дві умовні шкали в наших стосунках з РФ та Польщею, знайдемо там дивовижні збіги.

Як відомо, фінальний акт невійськового тиску на Україну з боку РФ почався в 2013 році. Паралельно активізувалися і поляки. Минуло менше року після Євро-2012.

Із кожним роком поляки нарощують тиск. Вони знімають пропагандистські антиукраїнські фільми. Вони ведуть пропагандистську війну. В Кремлі говорять про «братній народ» і правильних українців (вони ж росіяни, але за кордоном, а решту треба знищити), та й поляки використовують подібну схему. «Ми проти бандерівців, а не проти українців». Так само нав’язують нам своє бачення про «правильних» героїв, «правильний» погляд на ті чи інші події. Погрожують економічними наслідками у випадку несприйняття позиції.

Вражає небажання чи нездатність багатьох недурних людей всього цього помічати.

Тиск з боку Варшави наростає постійно. Ми маємо справу із системною державною політикою, вектор якої обрано і запущено ще в 2013 році. При цьому, в Україні досі ціла низка диванних експертів розповідає про те, що всьому виною прихід до влади «правих». Що є інші поляки і все таке. Коморовський при якому все починалося теж був правим? Отож.

Натякаю на гібридну війну з боку Польщі проти України. Давайте звернемося до людини, яка «в темі» щодо Польщі. Оксана Забужко. Вона краще, ніж будь-який експерт в краватці на зарплаті в агітпроп відділі на Банковій в цьому розуміється.

«Сталін не мав телебачення, Гітлер не мав інтернету, тому мусили провадити справжні війни. Сьогодні не треба скидати бомби. Вистарчить бомбардувати розум, щоби жертви нападу самі віддали ключі до міста, стали на коліна перед агресором і попросили протекцію.

…гібридна війна, а отже інформаційна війна, також і в культурній творчості потребує режисера. Недаремно Владіслав Сурков, творець кремлівського визначення суверенної демократії (яка з демократією не має нічого спільного) за освітою театральний режисер».

Поляки вже давно ведуть гібридну війну проти України в унісон з Кремлем. Не зважаючи на антиросійську риторику, не зважаючи на самовбивчість такого підходу, бо без українського щита Польща завжди падала. Ця війна йде 5 років. Використовуються не всі інструменти з тих, які використовує Кремль. Хоча тактика подекуди збігається, стратегія може здатися іншою. Проте, і тут все не так просто.

Можливо текст поверхневий, можливо фактів мало, але навряд чи можна заперечувати системність. А її наявність – це те, що повинне нас підштовхувати до такої ж системності, які б інструменти для захисту ми не обирали.

І на сам кінець ще кілька слів від Забужко для роздумів на майбутнє:

«Прогляньте в Інтернеті відео «Історія Європи за п’ять хвилин» — як змінювалась політична мапа Європи за останню тисячу років. Який ви там побачите вічно пульсуючий вузол, «незаросле тім’ячко», де весь час невгаває історична тектоніка?.. Не вгадали — українсько-польський вузол!

Саме тут — ключ до цілої купи драм європейської історії, досі «невидний». Так, звісно, Росія — це наша головна тема, понад триста років вона висить над нами дамокловим мечем. Але насправді корінь проблеми не Росія, а Польща — це з нею, з ким у нас удвічі давніша «братня» історія розборок, наші предки були зарубались так, що придумали збудувати собі свою кишенькову «православну імперію» «на стороні», чужими руками вирвати в Польщі свої етнічні території».

Все це не означає, що зараз Росія не є основним нашим ворогом та геополітичним суперником. Кремль окрім всього, вбиває наших громадян та намагається цілком фізично демонтувати нашу державу як таку. На рівні з тутешнім правлячим класом – це головна загроза для існування України. Польща своїми діями поки виконує хоч і допоміжну роль, але цей неприкритий тил може стати для нас фатальним фактором.

Джерело: Олександр Солонько

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв