Георгій Тука: Шлях до миру. Іспанія

198
Перший заступник міністра з питань окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука

Вивчаючи досвід постконфліктного врегулювання в інших країнах, досить швидко зрозумів: унікально єдиного рецепту не існує!

Головна мета моїх дописів не надання якогось свого унікального рішення. Мета – показати читачам всю складність і неоднозначність процесу встановлення миру. Я хочу примусити вас думати, а не сліпо йти за популістичними пройдисвітами.

Отже, шлях до миру.

В цій сфері досить часто звучить приклад Іспанії. Цікаво, що одні приводять цю країну, як зразок вдалого рецепту, інші – як зразок хибної політики.

Я не буду детально розповідати про іспанський досвід (у нас вистачає людей більш фахово знаючих складну історію цієї країни). Я обозначу лише найбільш яскраві деталі, які, з моєї точки зору, можуть бути взяті до уваги нашими політиками.

Цікаво, що процес примирення розпочав сам Франко! Ще в 1940 році він розпочав будівництво величного меморіалу пам‘яті всіх загиблих, який отримав назву «Долина Павших». З різних куточків Іспанії були привезені тіла майже 34000 загиблих з обох сторін і перепоховані разом. Символічно?

Не зовсім. По-перше, на будівництві працювали засуджені противники Франко (республіканці), яким пропонувалось пом‘якшення вироків. По-друге, відкритий доступ дозволений лише до могил самого Франко та його союзника де Рівера. Решту поховань можуть відвідувати лише родичі загиблих. Така двозначність призвела до того, що з самого початку «монумент примирення» перетворився на «монумент перемоги Франко». До 2007 року на величезній площі відбувались заходи саме прибічників Франко.

Отже, навіть символічна спроба примирення виявилась невдалою.

Після смерті диктатора, його режим пав. По суті, франкісти і демократи змогли домовитись про наступне: перші ідеологічно почесно «капітулювали», другі – отримали можливість реально ввійти у владні кабінети.

Вирішено було спробувати ще один спосіб примирення: забуття. Сторони погодились просто не згадувати минуле і, перегорнувши цю сторінку, рухатись далі.

Фактично, ситуація мала виглядати так, начебто перехід до демократії відбувся БЕЗ переможців і переможених. Така позиція давала хитку надію на дотримання нейтралітету найбільш консервативною частиною іспанського суспільства того часу – армією. На певний короткий час це вдалось зробити.

Але, з плином часу, картина почала змінюватись. До армії приходило все більше молоді, формування якої відбувалось на демократичних засадах. Загроза армійського путчу зменшувалась. В країні почали зростати республіканські настрої і прагнення до покарання франкістів.

Але, не все так просто!

У 2008 році відомий в Іспанії суддя Гарсон офіційно об‘явив репрессії режиму Франко «злочинами проти людяності». В Акті на 68 сторінках суддя надав обгрунтування того, що Закон про амністію франкістів 1977 року порушує норми міжнародного права. У відповідь йому було висунуто звинувачення в перевищенні повноважень і 14 травня 2010 року він був усунений від посади.

Постійна політична боротьба в країні призвела до того, що, з одного боку, в країні залишилось лише два пам‘ятники диктатору, з другого боку – припинена фінансова підтримка діяльності пошукових організацій, які шукали поховання республіканців.

З одного боку, відбувається певна героізація «Блакитної дивізії» (єдиний підрозділ іспанської армії, який приймав участь у війні на боці Німеччини). Із іншого боку – нагородження колишнього вояка цього підрозділу відбулось саме в Каталонії і призвело до гучного скандалу.

Ухвалення у 2007 році «Закону про історичну пам‘ять» не змінило нічого. З одного боку, цим Законом всі репресії режиму Франко були визнані нелегітимними, що дало змогу запровадити реабілітацію жертв. В той же час, це призвело до поширення реваншистських настроїв з боку республіканців, знов поділивши суспільство на «хороших» і «поганих»…

ПРОСТИХ РЕЦЕПТІВ НЕ ІСНУЄ. ШУКАЄМО ДАЛІ!

Джерело: Георгій Тука

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв