Марина Данилюк: «Нові лідери» свідомо погоджуються на роль танцівниць Льовочкіна

551
Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Вони пишуть канцелярські колонки, чого ідуть в зашкварений олігархічний проект.

Вони викладають свої нудні аж до позіхачки біографії.

Вони просять в приваті залайкати іх типові мармизи, які навряд чи згадаєш потім на вулиці.

Усі ці люди свідомо погоджуються на роль танцівниць гоугоу у Льовочкіна, але завжди знаходять виправдання, а чого так. За країну боряться, за народ. За реформи, за інвестиціі, за старбакс і H&М, за мир.

Згадались окремі депутати, які виправдовували своє голосування щодо змін Конституціі під Януковича бажанням мати порядок і сильного лідера. Або тихе бурмотіння патріота Донія, який 16 січня 2014, у розпал Революції, підтримував бюджет: «Так мені 30 мільйонів на округ дали».

Чого оці люди вирішили, що хтось лайками і есемесками має вивести їх у вищу лігу? Чим ви кращі за Парасюка, Надю, Семенченка і Саакашвілі, чиї віртуальні історії виявилися ліпшими ніж перевірка практикою, владою і великими грошима?

Де ваші синці, гулі і переломи, зароблені на держслужбі, у бізнесі чи бомбезних проектах із нуля? Як вибішують оці халтурщики, що вважають, що за красиві оці, «подайте, сами мы не местные», ви ще не бачили моєї хліборізки – хтось змушений посадити оце на свою шию і спонсорувати п’ять наступних років.

Ви хочете публічності і впізнаваності? Починайте є*ашить із нуля. Аби впізнавали на вулиці, на районі, у селищі і так далі у прогресії… Я спеціально почитала деякі програми, яка гнітюча відірваність від життя: обіцянки повернуть і реінтегрувать Донбас, повернуть Крим. Просто кров із моїх очей.

Давайте нарешті мислити прагматично і чесно.

Про повернення Донбасу найближчі 10 років говорити абсолютно нечесно: хронічний конфлікт із щомісячним списком героїв трішки за 20 – ідеальна формула безперервного болю.

Крим взагалі правова чорна діра, військовий полігон, де уже понароджувались гібридні громадяни, які ще більше сцятимуть окропом за Кремль, аніж передсмертні попередники.

Наша задача змінювати якість життя на підконтрольній Україні. У Павлограді – куди приїздять гроби із АТО, а вечорами люди, вилізши із шахти, мають розвагу лиш у алковідділі АТБ. У пристоличній Білій Церкві – де навряд чи купиш якісний одяг дитині, але завжди орендуєш у Маріїнський парк десяток тітушок. У містечках на 8-10 тисяч осіб, де цивілізаційний розрив із найближчим облцентром становить років 15. В Одесі, де кожен травень очікуєш – вибухне чи не вибухне гнійник любителів руського міра.

Просто інколи треба виходить із бірюзових коробок дискомфортного комфорту, є*ашить і бути реалістом без шмарклів. Я в такі зміни вірю, а для телешоу у нас є екстрасенси і баби, які хочуть каблучку від липового холостяка.

Джерело: Марина Данилюк-Ярмолаєва

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв