Лариса Ніцой: Найбільша проблема українців – тотальна гіпертолерантність

2128
Лариса Ніцой, дитяча письменниця

Люблю Боженьку. Хочу вірити, що і він теж мене любить, бо часто робить мені подаруночки. От і цього разу, побувала я, друзі, в одному незвичному поліцейському місці і хочу поділитися з вами враженнями. Знаєте, це не та поліція, куди всі приходять туди-сюди, і яку ми звикли критикувати. Я побачила щось зовсім інше.

– Пані Ларисо, вам треба приїхати до нас в полк.
– А мені ніби казали на Богомольця в міністерство.
– Ні, в полк. Як приїдете, наберете мене, я по вас вийду.

Ну, гаразд, полк, так полк. Приїжджаю. Територія обнесена високим парканом з якимись дротами угорі.

Зателефонувала. Стала біля воріт, роздивляюся. Аж тут виходить, як би це так лагідно сказати, виходить термінатор, але не той, що злий, а той, що людство рятує і наполовину доброзичливо, але й наполовину суворо людською мовою питає:
– Ви до нас?
Я взагалі не маленька ростом виросла, а тут задерла голову, ніби дівча, і відповідаю йому:
– Так, до вас, по мене зараз вийдуть.
– Ну гаразд, – сказав термінатор і зник за ворітьми.

За мить по мене вийшли і теж людською мовою доброзичливо сказали:
– Ларисо Миколаївно? Це я вам дзвонив.

Заходимо на територію. Дрібочу поруч, ніби школярка. Територія вилизана, травичка пострижена, ялинки розчесані, службові машинки стоять в рядочок ніби під лінійку. Трохи далі військова техніка.

Заходимо в приміщення. Стоять колом у просторому вестибюлі поліцейські, теж схожі на термінаторів. Один одного мужніший, один одного кращий. Форма як влита. Під формою м’язи. Поліцейський значок сяє. Не полісмени – картинка. Хлопці – не новачки, видно, досвідчені. Всі спортивні, підкачані, однак помітні не лише сила в м’язах, а й інтелект на обличчі. Проходжу повз і не можу очей відвести. Ну, Голівуд. Але не той, що лоск – і більше нічого. А той, що професіоналізм і вишколеність, які видно неозброєним оком, і аж не віриться, що такі бувають у житті, лише в кіно. Одне слово, проходжу повз них – і аж дух перехопило. Якась нарада в них. Стоять колом і слухають настанови, мабуть, командира.

І знаєте, друзі, таке мене відчуття захищеності огорнуло, і такої радості. Ота сила в м’язах і отой розум в очах таку надію в душу вселив. Якоюсь такою міццю повіяло і захистом від цих чоловіків. Чомусь одразу накотила стовідсоткова віра в цих хлопців. Ось! Ось вона, справжня поліція. Є! Біля таких чоловіків нічого не страшно. Поруч з ними впевнений, що нічого поганого трапитися просто не може. От не може, і все тут. І все буде лише добре.

Одне слово, проминула їх і відчуваю, переповнює мене радість. Останнім часом якесь таке життя у всіх настало, що вже й забула, коли мене так від почуттів розпирало. А це іду, усміхаюся і сама собі дивуюся, так хороше на душі… І тут, хай йому грець, ну треба ж усе так зіпсувати, чую, інструктують їх російською мовою.

Ні, ну ні-і-і-і, не хочу-у-у! Не хочу втрачати оте враження і відчуття захоплення ними. Ну і так в житті купа розчарувань. А тут така несподівана радість і така короткочасна. Ну, нехай мені це почулося, будь ласочка. Ну, так хочеться отого чуда, коли нарешті ти бачиш справжніх поліцейських, крутих поліцейських, поліцейських, наче з кіно, на яких дивишся як на богів – і це все УКРАЇНСЬКІ поліцейські. Ну будь ласка, ну будь ласка…

Ні біса. Чую російську мову. Якась сила розвертає мене на 180 градусів, аж повітря сколихнулося. Дивлюся на них. Видно, поліцейські відчули цей мій рух. Озирнулися, хто це в них за спинами хвилі пускає. І тут я їм кажу:
– І знову російська мова. От скажіть мені, хлопці, ви ж наші захисники. Ну, от як вам довіряти, якщо ви, вартові порядку, в стінах державної установи говорите мовою ворога? Ще 30 секунд тому я вами захоплювалася, а зараз ви мені нагадуєте агентів Кремля. У нас що тут, фсбешна структура, чи все ж таки державна установа з державною мовою?

Повернулася і пішла сходами за своїм супроводжуючим, наче мене хтось відром холодної води облив. Такий облом в душі.
– Та ми українською теж заняття проводимо, – стали гукати мені навздогінці поліцейські. – Це зараз двома мовами.
– Ну, і набіса нам двома? Якщо в нас одна мова державна. Одна. Українська?

Приходжу в якийсь кабінет, коли це заходить туди ж їхній командир і каже:
– Та ми всі україномовні, пані Ларисо. Вибачте, пані Ларисо. То ми просто хлопців в АТО відправляємо, позвали фахівця, він професіонал, кримчанин, то ото російською і інструктував. Але українську вчить.

При слові АТО розлилося тепло в мене в грудях. Подумала про цих хлопців і про того інструктора, і серце защеміло. Господи, знову ця проклята війна. Уже готова була все пробачити цим хлопцям. Ради того АТО на все закрити очі. Аж тут згадала, що вся наша біда в нашій гіпертолерантності. Саме проявлена раніше у всьому тотальна толерантність і привела до війни і до того, що ці поліцейські змушені будуть їхати в зону бойових дій. Взяла себе в руки і тільки хотіла зауважити, що «за АТО» ми їм усі вдячні, але АТО не дає права зневажати українську мову, обов’язкову для всіх в Україні, і для них у першу чергу, і тільки набрала повітря, щоб це випалити, як командир киває на інших присутніх у кабінеті й каже:
– Ми ж усе розуміємо, не може бути ситуації, щоб поліцейські в Італії розмовляли португальською мовою, а у Франції поліцейські не розмовляють німецькою… Це нонсенс. Це лише в нас така дурна ситуація, але все виправиться.

А-а-а-а-а! Люди! Це не я сказала! Це каже командир спеціального поліцейського підрозділу! Я ледь зі стільця не впала. Після цих слів все стало на свої місця: хлопці-поліцейські знову стали для мене аполонами! Божественними термінаторами! )) Біля яких затишно і спокійно. Відчуваєш впевненість і захищеність. Це таке круте відчуття – бути захищеним!

Поговорили ще трохи і в розмові командир мене ошелешив. Він вибачився, що змушені будуть мене супроводжувати у формі. Що раніше виконувати призначення їм можна було в цивільному одязі, а тепер у формі. А люди по-різному реагують на форму поліцейського, часто негативно.

Люди! Звертаюся до вас. Як можна негативно реагувати на форму поліцейського? Це ж круто! І це красиво, особливо на отаких поліцейських, яких я сьогодні побачила. Я вже не раз казала, припиняймо плюватися. У нас із цим перебір…

Коли покидала територію, поліцейські в цей час сіли в машини, увімкнули сирени з маячками і промчали повз мене кавалькадою у вир Київського життя.

Гарної служби! Вірю у вас!

п.с. Друзі вислухали мою бурхливу розповідь і запитали: «Це ти що з беркутАми спілкувалася?» Гм. Несподіване питання. Те, що ми називаємо «беркутАми», нещодавно лупило мирну акцію, розмовляло московитською і гнуло московське матюччя. Ні, я спілкувалася з якимись іншими Поліцейськими. З великої букви. Не уявляю цих у ролі тих. Вони виконують якусь іншу місію. Намагалася в них розпитати, хто вони і що робитимуть в АТО. Обмежилися кількома фразами. Не сказали ))

Джерело: Лариса Ніцой

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв