Лариса Ніцой: Чому Кропивницький, а не Єлисаветград

621
Лариса Ніцой, дитяча письменниця

То все ж таки, чому Кропивницький, а не Єлисаветград?

Вирішили з чоловіком поїхати з дітьми на Кропивниччину. Розповісти про своє дитинство і молодість, розказати про місто, цю землю, і як побудова фортеці святої Єлисавети була частиною великого плану упокорення України.

Ця поїздка була корисною і мені. Вона уклала розрізнені українські пазлики (які збереглися в пам’яті з дитинства) у цілісну картину.

Коли я була маленька і мене тато возив через усю Кіровоградську область через Малу Виску, Плетений Ташлик «Волгою» до дідуся й бабусі, мене завжди цікавило, що то за гострі високі горби серед полів? Там, там і отам. Такий гострий горб був і неподалік від бабусиної шкільної дослідної ділянки. Бабуся вчителювала і разом з колегами водила учнів на ту шкільну ділянку біля саду працювати. Вони вирощували різні квіти й овочі. Я, ще дошкільням, яке гостювало в бабусі, занурювалася в те шкільне життя. Діти сапали грядки, і мені теж видали маленьку сапичку, а я (о, жах) не вміла нею користуватися. Так от, навпроти ділянки в полі була така сама гостроверха гора. Трактор, що орав навколо, гору не чіпав.

– Що то таке, бабусю? Он там гора, і отам гора. Прямо серед поля. Що це? І чому їх трактор не оре? Боїться, що перекинеться?

– То козацькі могили, Лялечко. Кургани. Коли вбивали в бою козака, його побратими наносили на могилу шапками землю. Щоб були високі, аж до неба. Кургани збереглися до наших часів ще з козацької доби.

– Бабусю, а там у кургані є шабля?

– Можливо.

– А там може бути ще щось козацьке?

– Можливо.

– А археологи їх розкопували? Це ж скарб! (сьогодні сама дивуюся своїм недитячим думкам)

– Не можна їх чіпати, то ж могили, хай козаки лежать спокійно.

Мені ті кургани не давали спокою. Ми мріяли з братом, якого так само влітку «закидали» до бабусі, ну хоч трішки піти копнути і знайти козацький скарб. Навіть лопату заховали для справи. Від тих курганів віяло такою таїною і не передати чим іще. Вони притягували до себе погляд, як магніт. Ті козацькі кургани породили в мені дитячу мрію. Якщо дитиною до них не пускають, то виросту, стану археологом і ті кургани досліджу. Не сталося дослідити. Совєцька власть дбала про гарний вигляд полів. Ухвалила розорати кургани, щоб не стирчали струпами.

Через кілька років потому, знову їдучи, побачила, як на курган видирається трактор. Аж йокнуло в серці. Уже він не був гостроверхим. Пам’ятаю, як заплакала…

Заїхали на Кропивниччину – за вікном автівки рівненькі поля. Десь там у дитинстві стояли височенні (як для дитини) козацькі могили. І отам, і отам. Чи не на кожному полі. Здається, зовсім недавно. Шкодую, що до моїх дітей ті козацькі кургани не дійшли. Що їх зрівняли з землею. У наш час ми б такого уже не допустили.

За вікном біжить дорога. Один район, інший. Неподалік від Кропивницького проїжджаємо дорожній знак з написом «Сьома сотня». Це ж козацька назва! І знову йокнуло. Пазлик зі спогадами про кургани наклався на пазлик з назвою і утворив цільну картину: Кропивниччина – козацький край. Тут, у степах, було багато козацьких поселень. У сучасних селах і досі збереглися старі козацькі назви «Перша сотня», «Сьома сотня», «Паланка». Саме козаки справлялися з обороною нашої землі. Звідси кургани – свідчення їхньої бойової слави.

– Мам, тат, – вривається в роздуми голос дітей. – То чому Кіровоград перейменували в Кропивницький, а не Єлисаветград?

І знову пазлики. Козацькі поселення були всюди. Козаки захищали нашу землю. Це була козацька земля. Бугогардівська паланка, яка мала свої сотні в багатьох селах. Царизму з тим усим треба було щось робити. На Запоріжжі з Січчю, яку от-от мали знищити. На цих землях козацьку паланку. 1754 року царська влада з навколишніх козаків формує НОВОКОЗАЦЬКИЙ (!) полк. Був козацький, формують новокозацький. Назва нічого не нагадує? Полк формується з благородною метою – захищати землю і нараховував більше 6 тисяч (пізніше більше) козаків. Для керування полком царська влада засновує Єлисаветградську фортецю. Не всі козаки повірили і пішли на службу в полк. І були праві. Фортеця стає оплотом московського впливу. Головним завданням фортеці стає приборкання запорожців та Гайдамаччини руками козаків. Ідеальне рішення імперії. Новокозацький (Новослобідський) полк проіснував 10 років і був перейменований у Єлисаветградський пікінерний полк.

Через 230 років після цих подій, коли я вчилася в Кіровоградському педінституті, про козаків і паланку уже ніхто не згадував, зате кіровоградці з вуст у вуста передавали іншу легенду, що в цих диких безлюдних степах (те саме нам розповідали про дикий Крим, який навіть доріг не мав, до приходу туди московських царів), так от, в диких безлюдних Українських степах була побудована Єлисаветградська фортеця для захисту нашої землі, і у фортецю були завезені добірні гусари (!), які раніше охороняли саму царицю, а потім нашу землю. Красиві гусари дали красиве потомство, тому в Кіровограді й досі багато гарних жінок.

Єлисаветградська фортеця блискуче справилася з козаччиною (читай з Україною) на цих землях.

Сьогодні, у 2018 році, тут і досі панує Єлисаветград. України в ̶К̶р̶о̶п̶и̶в̶н̶и̶ц̶ь̶к̶о̶м̶у̶ Єлисаветграді і досі немає. Тотальна непробивна московитість, куди не підеш. Магазини – обслуговування московською. Готелі – московська. Кафе, ресторани – московські. Знайшли український ресторан у рушниках і глечиках, музика українська – обслуговувати українською відмовилися. І білборди кругом – Вілкула. Куди не глянеш, змосковщений дракула висить, який проти усього українського. ̶К̶р̶о̶п̶и̶в̶н̶и̶ц̶ь̶к̶и̶й̶ Єлисаветград для нього – благодатний ґрунт. Він тут почувається своїм.

У наші дні місту дали ім’я народженого на цих землях видатного українського драматурга, творця українського професійного театру Марка Кропивницького.

Але до справжнього українського міста з назвою КРОПИВНИЦЬКИЙ цьому місту ще треба доростати.

Данина моди місцевої влади жовто-блакитному і червоно-чорному прапору в центрі міста – це ще не Кропивницький. КРОПИВНИЦЬКИМ цьому місту ще треба стати. А стати треба обов’язково в пам’ять не про московську славу – у пам’ять про славне козацьке минуле. У пам’ять про ту грізну силу, в пам’ять про ту Україну, якої так боялася московщина, в пам’ять про той могутній український дух, який так затято знищували царі, але який відродився і утверджується на своїй рідній землі.

Джерело: Лариса Ніцой

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв