Ян Борецький: Номенклатурно-«блатна» влада пройшла суворий негативний відбір і не збирається здаватись

766

Зміни на краще, еволюція якості життя, інноваційний економічний розвиток – таке майбутнє не проглядається для України не те що найближчими роками, а й у середньостроковій перспективі нам не загрожує.

З огляду на те, в яких умовах ми опинилися, очевидними виглядають перспективи поглиблення демографічної кризи, руйнація державних та суспільних інститутів, деградація якості генофонду.

Ми опинилися в наскільки глибокій д… дірі, причому досі цього не усвідомили, що коли усвідомимо – може бути пізно.

Наші інтелектуали нині завзято дискутують про новий суспільний договір і нову Конституцію, але не знаходять суб’єкта змін в країні. І це невипадково. В цьому – наша унікальність.

У нас немає соціальної групи, класу, стану, прошарку, організації, якогось професійного чи інтелектуального осередку, якому було би до снаги реалізовувати зміни в країні. Це ненормально. Це є результатом ненормального розвитку України і страшних соціальних експериментів, які проводили в СРСР. Але такою є наша реальність. У суспільстві всі розуміють, що живемо погано, що так довго країна існувати не може. Запит на реформи, на зміни є, а здійснювати його нікому і нема для кого. «Абсурд», – скажете ви.  І матимете рацію.

В Україні, як і в багатьох пострадянських країнах, склалася така структура соціуму, яка робить неможливими якісні зміни й еволюцію та бальзамує наявний порядок на невизначений термін.

Наше суспільство складається з двох прошарків – це номенклатура і маргінальна більшість.

Номенклатура, або можновладці-бізнесмени – цей прошарок фактично не змінився з часів СРСР. Складається він із нащадків радянської номенклатури (партійної і гебістської) та «цеховиків» і криміналу. «Цеховики» (підпільні підприємці), кримінал (лідери злочинного світу) і радянська номенклатура були головними бенефіціарами розпаду Радянського Союзу.«Цеховики» і кримінал мали капітал і схеми збагачення. Номенклатура надала їм реальне прикриття для легалізації капіталів, а сама отримала можливість конвертувати свої політичні привілеї у власність, багатство і реальну владу. Після розпаду Союзу номенклатурі вже було нічого й нікого боятися. Прихід до влади чергової реінкарнації Сталіна вже не загрожував – чистки органів від чиновників, які зрадили комуністичній ідеї, залишилися в минулому. Натомість, кримінал отримав доступ до влади, легальність і ще більші можливості для обкрадання різних «фраєрів», «терпил» і «лохів».

Є ще маргінальна більшість, яка практикує маргінальні цінності: пияцтво, наркоманію, дрібний кримінал, шахрайство, споживацький ідеал, яка заперечує життєвий пріоритет освіти, працелюбства і моральності. Більшість чимдалі більше маргіналізується внаслідок глобалізації і русифікації.

Маргінальна більшість залишається основним джерелом влади для нинішньої номенклатури. Її використовують для маніпуляцій на виборах через «гречку» і через ігри із криміналізованою свідомістю виборців. Як то було з донеччанами, які голосували за свого пахана Януковича і щиро вірили, що влада може бути тільки кримінальною.

Усі інші прошарки й суспільні стани України – слабкі і недорозвинені. Натомість, номенклатурно-кримінальна влада дуже сильна. В країні немає жодної групи чи організації, здатної в інтелектуальному, бізнесовому, силовому плані протистояти цьому спруту.

Номенклатурно-кримінальна влада має свою матрицю, здатну до самовідтворення, має свою ідеологію. Хто може сколупнути й розчавити нинішню кримінально-олігархічну номенклатуру? Агов! Ніхто.

Ось чому інтелектуали заходять у глухий кут, щойно починають дискутувати про суб’єкти змін у країні. Вони впадають у ступор, міркуючи – а для кого, власне, ці зміни? Ну не для маргінальної ж більшості, яка чимдалі більше дичавіє! То для кого? Я чув таку версію: зміни здійснюватимуть мережеві громади самостійних, самодостатніх особистостей, які не залежать від держави і олігархів. А що ці «самодостатні» і «незалежні» зможуть зробити, коли до них прийдуть «тітушки» вибивати вигадані борги за сфабрикованими  рішеннями судів? У найкращому разі втечуть за кордон, де у них буде можливість жити і заробляти собі на хліб. А більшості доведеться пристосовуватися, домовлятися – проситися на будь-яку роботу в олігархічно-номенлатурній системі промивання мізків, чи не так?

Фактичний суспільний договір, відповідно до якого живе Україна, було «підписано» в СРСР ще у минулому столітті номенклатурою та «ворами».

Про те, що розпадом Союзу скористалися номенклатура, бандити, і «цеховики», знають усі. Але чомусь дуже легко ставляться до цього факту, як до чогось другорядного й несуттєвого. А дарма! Механізм зародження нової матриці влади в СРСР, який потім призвів до розпаду наддержави, був вельми складним і трагічним. Ніхто не зробив іще ґрунтовного дослідження про те, як зміни в країні та в кримінальному світі призвели до саме такого симбіозу – «вори», «цеховики», корумповані чиновники та правоохоронці. Немає дослідження про ідеологію цього процесу, а вона панує на пострадянському просторі донині.

Справді дослідити процеси, що відбувалися у кримінальному світі, їхній зв’язок з еволюцією радянських еліт дуже не просто. Інформації про закритий світ криміналу і ГУЛАГу мало, вона вкрай непрозора, а люди, які можуть багато розповісти про еволюцію злочинного світу, мають доволі своєрідне світобачення.

Але дати оцінку процесам у кримінальному світі Радянського Союзу і в державі в цілому можливо і без розгляду цих процесів через призму «воровських понять».

Можна сказати, що в якомусь символічному сенсі Союз розпався і комуністична ідея «загнулася» набагато раніше за 1991 рік.

Дехто датує початок цього етапу 50-ми роками минулого століття, коли «сучі війни» закінчилися перемогою «фронтовиків», «польських ворів» і адміністрації таборів над «чесними ворами-законниками». Страшна «суча війна» забрала, за деякими підрахунками, десятки тисяч життів засуджених. Вели її «чесні вори» проти «зсучених», щоб не допустити тих до «воровського братства».

«Зсучені вори» – це ті, хто брав участь у війні з німцями або просто не визнавав «воровських» законів, ішов на співпрацю з правоохоронцями і отримував хлібні посади в таборах.

«Зсучені» перемогли, і на «сходняках» 50-х років було затверджено право «ворів» працювати в таборах бригадирами, перукарями тощо.

За «воровським законом», «чесний вор» не мав права працювати взагалі, не мав права вести бізнес, не мав права заводити сім’ю і власність, не мав права служити в армії і контактувати з владою, мусив більшу частину свого життя перебувати за ґратами; крім того, «чесний вор» мав бути абсолютно чесним із товаришами по «воровському братству»  і всім з ними ділитися. Заробляти «вор» міг тільки криміналом. Це ще далеко не повний перелік вимог. Так, у колі «чесних ворів» був заборонений мат, «вором-законником» не міг стати п’яниця, наркоман чи помічений у гомосексуальних зв’язках.

Загалом «воровське братство» більше скидалося на орден ченців-нестяжателів, а «вор» більше був схожий на якогось ідеального комуніста, за винятком того, що комуніст усе створював заради всесвітнього братства людей, а «вор» крав і грабував заради братства своєї спільноти, а інших, «не-ворів», за людей не вважав.

Є припущення, що така ідеологія недаремно була розроблена на зорі радянської влади, коли віра в комуністичну утопію була ще жива. Достеменно невідомо, хто до цього доклав руку. Можливо, сам Нафталій Френкель у листах Сталіну.

Але є очевидний факт – кодекс честі «чесного вора», розроблений у 20-30-ті роки ХХ століття, дуже перегукується з етикою комунізму: відсутність власного майна, «все для братства», померти у тюрмі за ідеали… Якби «чесний вор» дожив до комунізму – йому б і перелаштовуватися надто не довелось! Адже класи за комуністичного ладу зникли би, і «вор» не зміг би себе ідентифікувати в комуністичному майбутньому як «вор». «Утопічна діалектика», – скажете ви? Але в 20-30-ті роки в Союзі розробляли й куди фантастичніші проекти!

Так от, припускаю, що «воровську» ідеологію розробляли ті, хто вірив… у перемогу комунізму у світі. А коли ця віра почала хитатися – тоді й «воровська етика» почала видозмінюватися, і «воровська ідея» еволюціонувала до такого стану, що її взяла на озброєння номенклатура.

Отже, першу велику пробоїну «воровська» ідея 20-30 років (що перегукувалася чи відштовхувалася від комуністичної ідеї) отримала після «сучих воєн», коли злочинний світ визнав можливість співпраці з адміністрацією таборів.

Наступну перемогу над «ворами-законниками» було оформлено в 70-ті роки на «сходках» у Києві та Кисловодську, коли  затвердили рішення про данину (рекет) із «цеховиків», а остаточну крапку поставлено 1982-го та 1986-го на «сходках» в Тбілісі. Тоді «вори в законі» під проводом Джаби Іоселіані затвердили «революційні реформи», які відкрили дорогу до системної співпраці між злочинцями та номенклатурою в СРСР та до розпаду держави в цілому.

У 80-ті роки «вори в законі» дозволили собі одружуватися, не сидіти весь час у тюрмі, вести розкішний спосіб життя, і головне – було освячено право на співпрацю з чиновниками і правоохоронцями та право займатися політикою. Ці зміни поховали «воровські закони» і «воровську ідею», як вони сформувалися в часи НЕПу на початку будівництва комунізму. Натомість було сформовано «воровську ідею», яка об’єднала номенклатуру СРСР зі злочинним світом і заклала підвалини для соціально-економічних відносин у державі, які ми маємо зараз.

Остаточну крапку в протистоянні у кримінальному світі поставила смерть 1985 року Владіміра Бабушкіна (у кримінальному світі відомий як «Вася Бріліант») – легендарного «вора-законника», який був прибічником старої «воровської ідеї».

Владімір Бабушкін (у кримінальному світі – «Вася Бріліант»)

Він вважав  нововведення дуже шкідливими для кримінального світу. Вася Бріліант казав, що «вор, який бере гроші у «шашличника», сам стає «шашличником». Бабушкін мав неймовірний авторитет у кримінальному світі. Є легенда, що сам Нафталій Френкель пропонував йому керівну посаду в системі ГУЛАГ. І ось такий збіг обставин: помер Вася Бріліант – і розпочалася «Пєрєстройка»…

Я невипадково так докладно зупинився на еволюції ідеології злочинного світу Союзу. Ці моменти пояснюють, що нинішні кримінально-номенклатурні еліти прийшли в  Україну надовго, і спираються вони на ідеологію, за яку загинули тисячі людей, яка має дуже складну історію до того етапу, коли її прийняли радянські еліти.

В якийсь момент «вори» зрозуміли, що їм треба йти в бізнес і в політику, а радянські функціонери зрозуміли, що їм для управління країною потрібні «вори» та їхні дієві механізми збагачення, їхня ідеологія неофеодалізму. На «сходках» 82 і 86 років в СРСР по суті було укладено новий суспільний договір. Сам факт проведення «сходок ворів у законі» чітко свідчить, що КГБ і міліція дали їм на це зелене світло – це був аванс, дружній знак у розрахунку на подальшу «плідну співпрацю».

Оце і був справжній СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР, за яким Україна живе донині й про який так любить розсипатися Вадим Карасьов.

Про укладення нового суспільного договору нині щиро марять українські інтелектуали, політологи та громадські діячі.

Хлопці! Справжній суспільний договір був підписаний дуже давно і змінювати його ніхто не збирається! Коли його укладали – вас про це не запитували. Спільнота СРСР та України у минулому столітті навіть і гадки не мала про укладення такого важливого документа, що визначив життя пострадянського простору на багато десятиліть.

«Підписали» договір «вори в законі» і номенклатура СРСР. Отож, за цим досі чинним суспільним договором, УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ НІХТО НІЧОГО НЕ ОБІЦЯВ. Тому не дивуйтеся, що учора було зростання пенсій і зарплат, а завтра армія «тутішок» почне вибивати з вас вигадані борги. Все це вписується в той злодійський пакт. Тож із ким просунуті інтелектуали збираються підписувати новий суспільний договір і про що? І до чого тут вони взагалі?

Отож, у 70-ті роки ХХ століття в Союзі відбулися тектонічні зміни, які  стали зрозумілими набагато пізніше. У злочинному світі перемогла позиція, що треба йти в бізнес і політику, а радянські еліти після приходу Горбачова до влади відкрито сприяли тому, щоби кримінал і «цеховики» легалізували свої багатства, а потім використовували їх уже в політиці в інтересах номенклатури.

Радянські еліти прийняли методи господарювання та ідеологію «ворів в законі». Цей факт ніде не зафіксовано, але судячи з того, що ми спостерігаємо, – так воно і є. Нинішні еліти цілковито і глибоко (аж до релігійно-містичного фанатизму) сприйняли неофеодальну ідею злочинного світу про те, що є «вони» («обрані», «блатні»), і є всі інші. Цих інших можна дурити, обманювати, обкрадати. У ставленні до «всіх інших» немає жодних моральних запобіжників. Між «своїми» у них діє своя «мораль». Для прикладу, в Україні є негласне правило: представник панівного класу не може сісти до в’язниці, незалежно від тяжкості злочинів, які він скоїв. Це правило порушували всього лише кілька разів, але то були винятки, обумовлені унікальною специфікою конфліктів.

Нинішні еліти вважають себе «блатними», у них засіла думка про власну винятковість, про те, що вони мають право «доїти терпил» і знущатися над людьми.

У «ворів» привілейованість визначалася тим, що вони могли так жити завдяки своїм унікальним злочинним здібностям, хитрості, силі волі. Тим, що могли жити поза суспільною системою і незалежно від неї. А чим обумовлене право на «винятковість» нинішньої кримінально-номенклатурної еліти?

Мав рацію Вася Бриліант – похід у владу і бізнес зіпсував «воровську ідею», зробив її якоюсь каламутною. І тепер ми маємо в основі владної ієрархії кримінально-номенклатурну матрицю, що керується «воровською ідеєю», затвердженою на «сходняку»  в Тбілісі далеких уже 80-х років минулого століття. Ця матриця сама себе відтворює і добирає правильні «кадри». Тому жодні зміни всередині нинішніх еліт неможливі. Ця нова еліта являє собою симбіоз радянської номенклатури і кримінального світу, вона пройшла важку криваву еволюцію, має чіткі неписані закони, потрапити до неї теж не просто. Навіть родинна близькість не гарантує тобі високого місця в ієрархії, де здійснюється прискіпливий негативний відбір.

Дехто наївно сподівається, що нинішні багатії навчатимуть своїх діток у гарвардах і кембриджах, а ті, коли прийдуть на зміну своїм батькам, працюватимуть чесно, як їх навчили в елітних західних вишах. Ні! Такі дітки у владу не потраплять – потраплять здатні пройти негативний відбір.

Подивіться на нинішню владу і нинішніх багатіїв: не треба глибоко вивчати їхні біографії – «цеховики», спецслужби та кримінал вилазять з історій їхнього життя, як руді миші зі шпарин.

Ось новий молодий талант Мураєв.

А хто в нього тесть? Такий собі Олег Таранов, обласний партійно-господарський діяч, пов’язаний із добродієм Рабіновичем та «цеховиками». А батько молодого й перспективного Євгенія був директором на підприємстві «Рапід», яке приватизував Таранов.

Або ще один молодий талант, який навіть не закінчив школи, але в 17 років заснував фірму, що торгувала вугіллям і нафтою. Зараз це один із найбагатших громадян України – маю на увазі нардепа Віталія Хомутинника.

Його батько керував «Ремпобуттехнікою», мав відношення до «цеховиків» і макіївського криміналу.

Хто там ще? Пан Коломойський? Цей добродій взагалі з юності зростав у теплому оточенні, починаючи від партноменклатури типу Тігіпка до «цеховиків» Милославських.

Фірташ – так це ж просто агент КГБ, «положенець», «смотрящій» «кримінального авторитета» Сьоми Могілевича, який працював на російські спецслужби. І так де не копнеш – вилазять то «цеховики», то партійні чи комсомольські ватажки, а то «вори в законі».

Семен Могилевич, кримінальний авторитет. Західні спецслужби вважають його одним із ватажків пострадянської російської мафії

І зараз кадрова політика в державі побудована дуже жорстко, випадкові люди туди не потрапляють навіть на другорядні посади.

Згадайте Павла Розенка, віце-прем’єра з соціальних питань. Здавалося би, «балакуча голова», не більше. Але ви в ньому помиляєтеся!

Насправді Розенко – ні більше, ні менше як цілий наслідний принц… Його дідусь, уродженець Донбасу, був головою українського Держплану, видним номенклатурником.

Ця матриця дуже стійка, вона витримала перевірку часом, перевірку тиском радянського режиму. Вона була і залишається єдиною для всього пострадянського  простору. Тому варто лише усвідомити, наскільки блюзнірськими є балачки нащадків «цеховиків» і злодіїв у вишиванках про «європейське майбутнє». З Москвою у наших можновладців зв’язок кровний, глибинний, з Мордором вони пов’язані надійніше, ніж пуповиною, і цей зв’язок ніхто не розірве, навіть божевільна політика Путіна.

І наші травоїдні інтелектуали хочуть завалити цього монстра! Ви це серйозно? Ви розумієте, яка організація для виконання такої надзадачі потрібна? Наші інтелектуали, крім абстрактних «самодостатніх людей» та «мережевих громад», нічого путнього вигадати не можуть.

Армія? Ще рано. Поки що бачимо лише, як кримінально-номенклатурні клани використовують колишніх бійців для брудної роботи, а випадків протистояння військових владним кланам ще не спостерігаємо. Та й чи можливе таке протистояння під час війни?

Церква? Якби в країні дійсно вірили в Бога – то західна Україна давно би процвітала, бо там напоказ усі такі вірні, що аж серце радіє. А як насправді?

Українська ідея? Ось тут справді драма. Протистояти кримінально-номенклатурному монстру могла би структура, озброєна національною ідеєю. Вона ще жива в українцях, але, як з’ясувалося, не настільки. Крім того, влада провела низку успішних спецоперацій проти націоналістичних рухів, внаслідок яких націоналістів суспільство сприймає винятково як небезпечних для європейського майбутнього бомбістів-екстремістів. І якщо за Януковича у тренді української спільноти були Тягнибок і «Свобода», то зараз пріоритети змінилися: замість Тягнибока – Мураєв, замість «Свободи» – «Лехаім»… вибачте, «За життя».

Сильна націоналістична організація могла би протидіяти комуністичному монстру, але ту традицію втрачено. Зараз на заході України управляють місцеві януковичі – нічим не кращі за донецьких. Наслідки їхньої роботи яскраві – Львів потопає у воді й смітті, місто забудовують такі ж оскаженілі дикуни, як і в Києві, Карпати лисіють, дороги розсипаються…

Можна себе тішити, що в нинішніх умовах професія «вора» вже непотрібна, бо член нинішньої номенклатури фактично працює в системі координат «ворів» – створює і реалізує схеми збагачення за рахунок «терпил». Нині головні джерела збагачення – не «лохи», яких обдурює кишеньковий злодій чи «катала», тепер головні джерела збагачення – бюджет і митниця.

Звичайно, всі ці страшні метаморфози відбулися внаслідок соціальних експериментів більшовиків. Ті знищили всі соціальні прошарки і групи в країні. Українському селянству зламали хребет ще 33-го. А ще були купці, ремісники, ще були вільні козаки, були різноманітні професійні, студентські, освітянські, наукові спільноти зі своїми складними правилами відносин і запобіжниками при відборі кадрів. Все це більшовики знищили, залишивши два фіктивних класи – робітників і селян. Вони були класами тільки на папері і в кіно, бо ні ті, ні ті не мали жодного відношення до засобів виробництва, до планування, до розподілу прибутків. Усім цим заправляла партійно-господарська номенклатура. А українська спільнота ще за радянських часів виродилася в спільноту «атомізованих дерибанників». Було знищено всі горизонтальні зв’язки, що забезпечували самоорганізацію і розвиток громад на території України. Не вдалося в Союзі знищити тільки спільноту кримінальників як найпримітивнішу тоталітарну спільноту, що бере свої витоки ще з часів, коли люди тільки виокремлювались із тваринного світу і жили зграями.

Отже, спільнота злочинного світу єдина залишилася живою в СРСР, а коли лідери «совка» втратили віру в перемогу комунізму, то прийняли єдине, що залишилося – видозмінену «воровську ідею». Ця ідея примітивна. «Атавізм!» – сказав би професор Преображенський. Але вона живуча і досі працює. Вона викувана багатьма поколіннями, у її адептів відточена на рівні рефлексів. І перемогти «воровську ідею» з усім її монструозним апаратом буде вкрай важко.

І перш за все, треба вирішити питання: як можна розвивати бізнес в Україні й залишатися за межами досяжності кримінально-номенклатурної влади? На основі чого може функціювати організація, яка запропонує Україні інноваційне майбутнє? Як ця організація зможе захищатися від репресій та підкупу влади? Саме ці питання треба вирішувати, а не сподіватися на добру волю Юлі («Юлі – волю»), Петра ПоRoshenка чи когось іще.

Ян Борецький для видання InfA

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв