Руслан Горовий: Світ «маленьких людей»

281
Руслан Горовий, волонтер, режисер, письменник

Казка на ніч.

Світ «маленьких людей» дуже страшний.

З самого ранку маленька людина починає наводити марафет, щоб злитися з оточенням і бути ще меншою і непомітнішою.

Людина стуляє плечі, натяга на лоба кашкетик і тихенько визирає на сходову клітину з-за дверей. У ліфті, якщо не дай Боже їде з іншими, забивається в куток і роздивляється носки своїх сірих сандалів.

Далі швидкий марш-кидок на зупинку, де можна заховатися в натовпі і ось нарешті затишний світ битком набитої маршрутки. Тут, здавленим тілами інших можна розслабитися і навіть закрити очі, ігноруючи оті остогидливі дотики в плече і «передайте водію за проїзд».

Найстрашніший момент ранку – вихід з маршрутки. Як мінімум треба привернути увагу до себе отим сопливим «пробачте, дозвольте вийти?». Далі, знов втягнувши голову в плечі, пробігти через вулицю, забігти в офіс і тихо кивнувши охоронцю розчинитися в робочому гулі.

Тепер головне – всім годин не потрапляти на очі керівництву. Бо всякий начальник заточений на те, шоб вихоплювати з натовпу маленьку людину і робити її помітною для інших. На обід можна нікуди не виходити, а тихо сточити бутік з чайком на робочому місці або у кутку на сходовому майданчику. Тихенько покурить і знову шмигнуть за робоче місце. Додому піти трохи пізніше ніж усі, щоб знову ж таки не привертати уваги.

Сиди тихо, не висовуйся, будь як всі. Кілька поколінь влада совка виховувала сірих людей. Розстілами, концтаборами, стукачами і партійними керівниками. І що характерно, навіть після падіння «великої і могучої» Есесесерії, велика кількість маленьких людей продовжує так жити і навіть навчати дітей.

– Ми люди маленьки, це там в Києві вирішують глобальні питання, а нам – аби робота була.
Такі слова я чув і в дев’яностих, і в нульових, і навіть ще рік тому. Чув в Конотопі, Москві, Краматорську, Одесі та Львові. Сірі маленькі й непомітні люди і під час Майдану і під час бойових дій на Донбасі, все одно чинили так, як їх вчили, не розуміючи, що снаряд прилітає і в «хатузкраю», а дурепа куля наздоганяє навіть того, хто тихо-мирно їде на роботу і «ні за кого».

У грудні двохтисячного року під час акції «Україна без Кучми», я почув геніальний діалог між тітонькою, яка несла транспарант, і молодим пацаном, який курив біля зеленого паркану, яким був огороджений Майдан з боку нинішніх Лядськихї воріт.

– Пішли з нами!
– Я політикою не цікавлюся.
– То не страшно, зато вона тобою цікавиться завжди.
Минув час. Сірих маленьких людей у нас стало значно менше. Однак і ціна, яку народ за це заплатив – надзвисока.

Джерело: Ruslan Gorovyi

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв