Лариса Ніцой: Не Путін винен, а ми самі, бо терпимо

1158
Лариса Ніцой, дитяча письменниця

Блаблакар на Львів. Вася з Закарпаття. Бус. Вікна глухі. Повітря як у акваріумі. Кондиціонер не працює. О шостій ранку динаміки бухкають так, що бус підстрибує в такт музики. Донька крутиться, не може заснути, гукає:
– Пане Василю, у вас задні динаміки не відключаються?
– Ні. А що, заважає?
– Так. Хочеться поспати.
– То спіть, – безтурботно каже пан водій і їде собі далі.

– А ти мо-о-й, а я нє тва-а-я! Пацелуй мєня, пацелую тєбя!

Реве 10 хвилин московська попса. Реве 30 хвилин. Інші пасажири мовчать. Мабуть, їм подобається. Стримуюся з останніх сил.

– Пане Василю, у вас є інша музика, ніж московська? –питаю.
– Нєа! – радісно каже пан. – А у вас є щось інше? Давайте флешку, я поставлю.
– Ні, в мене немає, – заскочена зненацька пропозицією водія. – Якби я знала, я б підготувалася.

Пан водій стенає плечима. Мовляв, немає флешки, хто ж вам винен. Бус продовжує вібрувати у такт музики, у такт бусу вібрує голова.

– А ти мєня нє любішь, а я тебя люблю. А ти мєня забудєшь, а я сєбя убью-ю-ю.

Інші пасажири мовчать.

Спокійно. Спокійно… У катуваннях проходить ще одна година. Житомир. Висаджуємо пасажира. Пан водій намагається дістати багаж. Безцеремонно витягає мою чистесеньку стильну яскраво-червону сумку, з якої я зазвичай пилинки здмухую, витягає, як мішок картоплі, ставить її сторчака на дорогу, сумка перекидається догори ногами в пилюку, цокнувши, ноутбуком, який лежав у сумці зверху на речах, об узбічний бордюр. Зверху привалює сумку чиїмось чемоданом, який побачив багато поїздок на своєму віку. Згори кладе ще щось… Озираюся на ту купу і на мить відбирає мову.

Вибухаю. Кажу про ноутбук, кажу про охайну дорогу сумку. Що сумка, м’яка зверху, має ручки і пластикове дно знизу з ніжками. Що сумку за ті ручки ставлять на ті ніжки. Що вона не повинна валятися догори ногами в пилюці. Що цю зручність спеціально придумували люди… Кажу, що це не мішок з будівельним сміттям. Завершую гнівний спіч вимогою, щоби вимкнув свою довбану музику, бо я не знаю, що з ним зроблю.

Слава Богу, пасажири мовчать.

– Та я що, та я що, – виправдовується Василь, – я ж не знав, що у вас там ноутбук.

На кілька годин музика вимкнена. На під’їзді до Львова, знову вмикає російську попсу. На черговій зупинці підходжу.

– Ви повинні переді мною вибачитися, – каже водій. – Ви на мене накричали.

Дивлюся на нього. Розмова про сумку, яка не мішок картоплі і тому потребує бережного ставлення, була для нього все одно, що розмова про квантові поля в андронному колайдері.

Навпроти донька дедь ворушить до мене губами:
– Мам, воно тупезне, не трать нерви.

– Мені шкода, – кажу йому, – що ви не розумієте таких елементарних речей. Ви слухаєте московську музику і навіть не замислюєтеся, що спочатку московити прийшли до нас зі своєю музикою – і ми не помітили, я вона стала наша. Потім московити прийшли до нас зі своїми пушкіними і достоєвськими – і ми не помітили, як вони витіснили наших письменників. Можете назвати когось окрім Шевченка? Не напружуйте мозок, питання ритричне. Потім вони прийшли зі своїми фільмами – і ми стали одін народ. А потім вони прийшли до нас із танками. Ви продовжуєте слухати їхню попсу.

– А при чому тут я! То співаки співають.
– Боже! – хапається за голову донька. – Все, ми виходимо!
Питаю в нього:
– Де ви тут бачите співаків? Покажіть мені! Є ви і я. Це ви своїми руками вмикаєте ту музику. Де співаки в цій ситуації?
– Але ж вони її співають!

Залізна логіка.

Ми вийшли на окружній. Далі їхати було несила. Щоб доїхати до кінцевого пункту, викликали таксі.

Скільки ж іще отаких тупезних «українців» носить українська земля. Ні, не путін винен. Оце українське бидло, яке розмовляє українською.

І ми винні. Я винна, сподіваючись на якесь розуміння. Делікатно заходимо здалеку. Натякаємо. Терпимо. Чекаємо, що дійде.

А треба одразу межи роги. ОДРАЗУ. Та так, щоб раз – і назавжди.

Джерело: Лариса Ніцой

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв