Лариса Ніцой: Російськомовні патріоти хочуть вивчити українську

655
Лариса Ніцой, дитяча письменниця

Побувала на зустрічі в патріотичній школі 307 на Троєщині, поспілкувалася з дітьми і вчителями, окрилена, переповнена приємними враженнями, вирушаю додому.

Таксі.

– Добрий день! – вітаюся. Сідаю позаду.

В дорозі дала коментар газеті «Сєгодня» і Одеському каналу «Думська ТБ» про новий мовний Законопроект, його потрібність та недоліки. Пояснила, що ухвалений 5670д мені не дуже подобався, як найтолерантніший (наша біда), окрім статті про мовну інспекцію. За іронією долі мовна інспекція знята, її не буде. Пояснила, що це хибне рішення. Як правила дорожнього руху мають інспекцію, яка слідкує за дотриманням закону, так само потрібна мовна інспекція. Вона ж не буде ходити по вулиці з дубінками і бити всіх, хто не розмовляє українською. Інспекція потрібна для контролю за дотриманням мовного закону і штрафуватиме не людей з вулиці, а власників магазинів, власників каналів телебачення, директорів організацій, які не забезпечують у себе на роботі мовний режим…

Водій їхав, усе те слухав, по закінченні моєї розмови з журналістами питає.

– А можна вам вопрос задать?

– Слухаю.

– Только я буду по-русскі, можно?

– Бажано, звісно, українською, – кажу миролюбно, все ще в благосному стані від спілкування зі школяриками.

– Да ви понімаєтє, на украінском у мєня плохо виходіт. Дєті на украінском умєют, а у мєня плохо получаєтся.

Чарівна фраза «дєті умєют» і його «ізвіняющійся» тон подіяли. Відвертаюся до вікна. Мовчу. Чекаю. Уже знаю наперед: зараз почне мене виховувати, що українську мову не можна нав’язувати силовими методами, а я почну питати, силові – це які: вибивання зубів, відривання нігтів, тюрми, розстріли? Почну розповідати, що ми всього лиш закони ухвалюємо, ще й не кращі закони, а найтолерантніші. А він мені казатиме, що українізація потрібна лагідна і поступова, що не можна так одразу. І що те толерантне насправді дуже радикальне…

Зітхаю. Зараз він уб’є всі мої приємні враження від школи, а так хотілося утримати їх при собі по-довше.

Водій:

– Вот скажітє мнє, почєму, в Фінляндіі послє войни фіни запрєтілі всьо на русском, вивєскі, язик, почему оні смоглі, а у нас етого нє дєлают?

Спантеличена почутим, кажу вкрадливо:

– Тому що ВАМ догоджають.

– Мнє-є-є! – аж підскакує водій і озирається назад, на мене. – Мнє нє надо! Мнє надо Закон, чтоби я наконєц мову виучіл!

Сиджу ошелешена. Дивлюся на нього. І тут приходить думка. Я. ЙОГО. РОЗУМІЮ. Я так само хочу навчитися малювати. Давно хочу. Але завжди щось заважає, завжди є справи важливіші. Мені дуже подобається малювання, але воно не першочергове. От би хтось закон ухвалив, щоб я не змогла відвертітися!..

Усю дорогу російськомовний водій мені розповідав, як інші країни захистили свої мови і як нам треба захистити українську. Зрідка вставляла слово, щоб підтакнути.

Дорога скінчилася. Приїхали.

– Як вас звати? – питаю.

– Алєксєй.

– Знаєте, Олексію, ви не били себе в грудки, що ви теж патріот. Ви ні слова про це не сказали. Але я вас таким вважаю. Російськомовним патріотом. Російськомовний патріот не буде виступати проти української мови. Він виховуватиме дітей українською. А ті російськомовні, які виступають проти української мови, це не патріоти. Це все одно, що німецький патріот виступав би проти німецької мови. Все одно, що французький патріот виступав би проти французької мови…

– О, ви знаєтє, какіє французи націоналісти?! – запитав із захопленням у голосі.

– Знаю, – сміюся у відповідь. – Дякую за розмову, Олексію.

– І вам дякую за розмову, – почула у відповідь.

Джерело: Лариса Ніцой

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв