Лариса Ніцой: Хмельницький – столиця української України

401
Лариса Ніцой, письменниця

Я так довго чекала моменту, коли скажу: «Я люблю цю владу». І цей момент настав.

Я думала, що українська влада як і Українська Україна – це категорії майбутнього. Це така моя мрія, яка повинна, не знаю коли, але стати реальністю. Виявилося, що це ВЖЕ Є! Виявляється, в Україні є влада, яка будує українську Україну в окремо взятому місті!

Ні, це не Львів.

Перше, що кидається в очі – це місто чисте і намагається себе осучаснити, але не бездушно космополітно склом і пластиком, а затишно своїм, наприклад, уздовж алеї – кованими лавками з соняшниками. Наприклад, оригінальними пам’ятними дошками та барельєфами на фасадах будинків – українським героям, українським історичним постатям, які бували в місті: Грушевському, Шухевичу…

У цьому місті немає російських шкіл. Не тому, що так історично склалося, а тому, що ця влада їх скасувала.

Це місто – гурманське. Що не ресторан, то хочеться лишитися тут назавжди. Місцева влада каже, що вирішила позмагатися з Одесою за звання гурманської столиці України. Маю в Одесі родичів, я й не знала, що вона гурманська. Як на мене – то це місто її давно перевершило.

У Києві теж є випендрьожні місця, але, як виявилося, не такі смачні, не такі затишні, не такі стильні, і не так густо розташовані на метр квадратний, як тут…

Я не знала, куди ми йдемо, мабуть прослухала. Старовинна будівля з добротним ремонтом у старовинному стилі. Трохи сучасного на вході: мармурові сходи зі зручними резинками від ковзання, блискучі перила. В середині – дзеркальний паркет, килимова доріжка, на вікнах вітражі, на стінах коридорів – картини. І тиша. Килими, картини, вітражі, овальні коридори, вздовж коридору високі реставровані двері – і тиша. Музей? Картини на стінах міняються раз у місяць, один місцевий автор змінює іншого – картинна галерея? Виявилося, це «мерія».

За багатьма дверима – кабінети. Там не лежать стосами старі пожовклі папки брежнєвських часів. Не наставлені впритул протрухлі меблі з похиленими дверцятами. Офісний порядок, усміхнені енергійні люди. Дивовижне поєднання старовинно реставрованої будівлі з сучасним духом.

У кабінеті міського голови (що я чую!!!) розмова про роботу експедиції з пошуку останків Шухевича та аналізів ДНК попередньої знахідки ?! На столику поруч у рамочках – портрети СВОЇХ з Небесної сотні. У шафі на поличках дитячі поробки. Усе наповнене Україною. Може, якщо тут такий український дух, то міський голова сидить за столом у козацьких шароварах і з вусами як у Шевченка? Ні, у вишуканому кабінеті зі стильними гардинами, м’яким покриттям та добротними меблями – молодий, підтягнутий чоловік в модному діловому костюмі, накрохмаленій білій сорочці… Міський Голова…

Я в раю?

А потім ми їхали машиною мерії в школу і водій, хоч і дуже спішив, не хотів повернути праворуч під знак, бо люди погано говоритимуть. А люди, почувши моє схвальне здивування, сказали, що нічого дивного, он заступник міського голови взагалі на тролейбусі на роботу їздить.

Візит до шкіл – це взагалі окрема розмова. Мене приголомшила миттєва реакція освітян. Заздалегідь про мій приїзд вони не знали, і, відповідно, не готувалися. Не ходжу на такі зустрічі, де діти не знають, чому їх зібрали…
Уже в дорозі мене набрала заступниця міського голови, представилася і запитала, чи справді я їду в їхнє місто.
– Так, їду.
– А можна вас у школи запросити?
– Можна.

Їду і думаю собі, що я то готова завжди до зустрічі, ноут і флешка зі мною, а от школи, вчителі, діти не готові до мого візиту. Впаду їм, як сніг на голову. «Здрастє, я ваша тьотя», – як то кажуть. Ну, вже як буде. Вчителі вибачаться, що не знали. Я зрозумію. Винна спонтанність…

Шок перший – мене чекали. Шок другий – діти знали, хто до них прийшов, учителі встигли їх підготувати. Хтось з дітей читав мої книжки раніше, іншим дітям було дане доручення проґуґлити. Підготовлені діти завалили мене питаннями. У іншій школі директор сам зібрав старшокласників і поки я їхала, провів їм вступну лекцію.

Оце то швидкість! У Києві ще є школи, куди мене не запрошують принципово, бо я їм ворожа по духу. Вони й досі не готові. У цьому місті все інакше. У цьому місті я вписуюся в їхню українську Україну!

А потім я була в обласному театрі на сучасній виставі. Власне, тому я і приїхала в це місто – на виставу. Так, українською мовою. Сценарій про підліткове життя та проблему «Синього кита» написала місцева талановита драматургиня. І виявилося, цей сценарій, як і я, задовго до прем’єри читав міський голова і, як і я, теж писав рекомендації Культурному Фонду міністерства культури.

Міський голова, який опікується виставою? Я точно таки в раю. А заступниця голови, відклала справи, і теж прибігла на прем’єру про підлітків, вручивши букет квітів, не помпезно кимось «квіти від мерії», і не поспіхом, а просто по-людськи – і це було зворушливо.

А потім ми йшли неймовірним нічним засніженим містом. Під одним з ліхтарів стояла доросла пара, а біля них жартували і веселилися в снігу четверо хлопчиків-підлітків. Скидалося, що вони когось піджидають. Може чекали батьків цих хлопчиків, які мають їх порозбирати після гостини, чи після вистави… Прислухаюся до обривків фраз міських дітей – розмовляють українською. А, ні, таки чую російську. Аж раптом один з хлопчаків:
– Ей, ти чого це російською говориш, ану говори українською!
І далі собі розважаються, не звертаючи на нас увагу.

Проходжу повз. Сміюся до себе. Сміюся в ніч. Сміюся до сніжинок, що кружляють у світлі ліхтарів. Ось вона – моя українська Україна. Згадала, що в руках пакунок, а там моя книжка – детективна історія про хлопця, який мріяв мати собаку. Вертаюся.
– Добрий вечір!
– Добрий! – озирається на мене дитячо-доросла компанія.
– А скажіть мені, хлопчики, хто тільки що з вас сказав: «Не говори російською, говори українською»?
Серед присутніх тиша. Хлопчики між собою перезираються, мовчать, як партизани. І тут один відважується. Крок уперед, голова гідно піднята, дивиться на мене з викликом, готовий захищати свою позицію:
– Ну я, а що?!
– Молодець. Тримай за це подарунок.
І простягаю йому книжку. У відповідь – пожвавлення та сміх. А навколо все сяє і переливається від снігу, від передчуття Нового року, Різдва, і щастя.

Прямую далі засніженою вулицею. На думку прийшла літня пригода: працювала в таборі з дітьми і виховники, яких наймали з умовою україномовності, вирішили побунтувати і всупереч правилу розмовляти з дітьми російською мовою. Змушена була їх вгамовувати і покластися в роботі на інших виховників, україномовних, які, до речі, виявилися найкращими серед усіх – і ці найкращі (уже не дивуюся) були з цього міста…

Проходжу будиночок зі смішною українською назвою «Ковальня шоколаду» – і точно, у ящичках дежать шоколадні «ковані» цвяхи, підкови, молотки… В рядочок інші Різдвяні будиночки, прикрашені ліхтариками. Будинок Святого Миколая. До речі, Святий Миколай тут теж особливий. Діткам, які приходять до нього пошепотітися, Миколай дарує на згадку не цукерки, а українські книжки. І це теж ініціатива влади. Ну, от як їй не признатися в любові?

І це не сон, друзі, це місто Хмельницький.

Тут особливі містяни, українці. Ці містяни не могли обрати іншу владу – українську. Під величезним враженням, проґуґлила і знайшла, що владі, Голові Симчишину і його команді, місцеві довіряють. В соціологічному дослідженні в рейтингу довіри населення владі – перше місце. Хтось скаже, що Кернес у Харкові на першому місці досліджень., а Симчишин на другому в Україні. Не знаю, мені той світ чужий, неукраїнський, хоч і в Україні. Для мене мій світ, рідний – у Хмельницькому. Такою повинна стати вся країна, як це місто, де разом люди і влада будують українську Україну. Мою мрію.

Так, так, знаю, ви скажете, що описала все ідеалістично, а копни глибше – проблеми. Так, я описала ЗОВНІШНІ прояви, поверхове враження… Однак, я багато їжджу по інших містах – і порівняла Хмельницький з іншими містами теж за ЗОВНІШНІМИ проявами, поверховим враженням. На сьогодні серед усіх міст, де я побувала, Хмельницький по українському духу всіх випереджає. Хмельницький – столиця української України.
——————-
Дякую Марині Бортник Гулеватій за сценарій вистави і запрошення на прем’єру.
Дякую Ігорю Сабієві, Олегу Лопатовському, Юлії Сабій, 17 ліцею та 16 гімназії.
Дякую Мельник Галині за опіку.
Дівчаткам-виховницям Насті і Даші теж вітання )

Джерело: Лариса Ніцой 

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв