Лариса Ніцой: А ви знаєте, що таке кайф?

509
Лариса Ніцой, дитяча письменниця

Ви знаєте, що таке кайф? Ні, ви не знаєте, що таке кайф.

Кайф, це коли дивишся круте українське кіно «11 дітей з Моршина» в крутому українському кінотеатрі. Сидиш у м’якому кріслі, випроставши ноги, хрупаєш баранці і насолоджуєшся дійством на екрані, здається, маленькими детал’ми: українською величезною вивіскою «Родинна ковбаска», під якою паркується головний герой крутезною «тачкою», українська музика за кадром, неймовірний український гурт, під який подумки танцює головний герой зі своєю коханою, танцюють справді, не імітація чиїхось танцювальних рук чи вихоплені кадри чиїхось професійних ніг, а танцюють наживо, самі, гарно танцюють, ти розумієш, що вони не ідеальні танцівники, але віриш їм і насолоджуєшся тим танцем; насолоджуєшся мовою, тонким гумором (пропонують Фреймут перевірити туалет у потязі, де вона їде), мільйони одній з героїнь позичає Корогодський, який у житті написав книгу, як заробити мільйон, і навіть російська мова у фільмі цього придуркуватого бандита Гаріка Корогодського не псує фільму, бо якою ще мовою можуть розмовляти такі персонажі, які займаються «разчлєньонкою»? І добре, що він так розмовляє, хай у дітей виробляються стереотипи. Насолоджуєшся вуличками і кав’ярнями, європейськими на вигляд, але нашими, українськими, на які вказують якісь маленькі дрібнички… Кайфуєш від україномовного Бабкіна і його українських пісень… Кайфуєш, од відчуття любові, з якою робили фільм.

Кайф, це коли виходиш з фільму, береш у гардеробі одяг, який тобі видає літнього віку пані в срібних дивовижних сережках, яка говорить до тебе дуже красивою українською мовою, вишукано, як пані. Ти кладеш одяг на диванчик, а поруч сидять дві дівчини. І не зручно на них дивитися, але не можеш відвести погляду, бо дуже гарні. Вирівняне «прасочками» блискуче волосся, бездоганний макіяж, нігтики, фігурки, одяг. Не знаю, з якого гляцевого журналу вистрибнули і в якому райському саду виросли такі пташки.

Кайф, це коли одна з диво-птиць витягує дорогого телефона і каже в трубку:
– Шо-шо? Я скоро буду, не хвилюйся.

І від того «шо-шо» отримуєш додаткову хвилю кайфу. Бо оці диво-птиці говорять не «ЧТО», а «шо-шо». Бо вони не бояться бути «х***лушк*ми». Їм в голову не приходить соромитися, бо ми УКРАЇНКИ так говоримо: «Шо-шо». Це наше природне слово.

Кайф від того, що вони не розуміють, за що я їм дякую. Вони подивовано дивляться на мене, і я кайфую, що вони не знають, як це, все життя соромитися казати «шо-шо», щоб на тебе не думали, що ти – доярка з Хацапетівки. Насолоджуєшся від усвідомлення, що вони вже не пережили кпин і висміювань у фільмах і на гуморинах за те «шо-шо», бо, мовляв, лише тупі і забиті кажуть «шо-шо», а культурні і причесані, виплекані, як вони, повинні казати: «ЧТО». І це такий кайф від того, що вони всього цього не знають і нічого нікому не повинні.

Кайф, коли спускаєшся скляним блискучим ліфтом на перший поверх, а там неперевершений дивовижний музей Гончара створює усім різдвяний настрій, демонструючи усім «Коляду». Дозволяє одягати кожухи, українські шати, віночки чи хустки, козу, брати зірку і фотографуватися на старовинних скринях, чи на тлі домотканих українських килимів. І ти кайфуєш, що стоїть черга, що всім цікаво, що всі зворушено кажуть: «Дякуємо вам. Які ви молодці!»

Кайф спостерігати, як усім цікаво, і як трепетно ставляться до цих старожитностей і до процесу перевдягання, наче то не віночок дали поміряти, а діадему на мільйон доларів.

Кайф слухати дітей, які тягнуть батьків за руку до тих скарбів:
– І я хОчу, і я хОчу!
І чути у відповідь рідною:
– Почекай хвилиночку.

Яке щастя бачити і чути навколо себе Україну. Всюди. Хоча б на цьому острівцю щастя. Модернову, сучасну, і ще й таку, що береже свою сиву історію і прадавню традицію.

Який кайф бачити УКРАЇНСЬКУ УКРАЇНУ.

Усім кайфам кайф.

—————————-
Шкода, що відео не передає пережитих відчуттів. Але воно служить як речовий доказ моїх невигаданих емоцій. Пройдуть роки, і наші діти плакатимуть від жалю до нас через ті рідкісні моменти українського в Україні, які для них стануть звичними, стануть їхнім повсякденним українським середовищем.

Українська Україна в ТРЦ "Гулівер"

Ви знаєте, що таке кайф? Ні, ви не знаєте, що таке кайф.Кайф, це коли дивишся круте українське кіно «11 дітей з Моршина» в крутому українському кінотеатрі. Сидиш у м’якому кріслі випроставши ноги, хрупаєш баранці і насолоджуєшся дійством на екрані, здається, маленькими деталами: українською величезною вивіскою «Родинна ковбаска», під якою паркується головний герой крутезною «тачкою», українська музика за кадром, неймовірний український гурт, під який подумки танцює головний герой зі своєю коханою, танцюють справді, не імітація чиїхось танцювальних рук чи вихоплені кадри чиїхось професійних ніг, а танцюють наживо, самі, гарно танцюють, ти розумієш, що вони не ідеальні танцівники, але віриш їм і насолоджуєшся тим танцем; насолоджуєшся мовою, тонким гумором (пропонують Фреймут перевірити туалет у потязі, де вона їде), мільйони одній з героїнь позичає Корогодський, який у житті написав книгу, як заробити мільйон, і навіть російська мова у фільмі цього придуркуватого бандита Гаріка Корогодського не псує фільму, бо якою ще мовою можуть розмовляти такі персонажі, які займаються "разчлєньонкою"? І добре, що він так розмовляє, хай у дітей виробляються стереотипи. Насолоджуєшся вуличками і кав’ярнями, європейськими на вигляд, але нашими, українськими, на які вказують якісь маленькі дрібнички… Кайфуєш від україномовного Бабкіна і його українських пісень… Кайфуєш, од відчуття любові, з якою робили фільм.Кайф, це коли виходиш з фільму, береш у гардеробі одяг, який тобі видає літнього віку пані в срібних дивовижних сережках, яка говорить до тебе дуже красивою українською мовою, вишукано, як пані. Ти кладеш одяг на диванчик, а поруч сидять дві дівчини. І не зручно на них дивитися, але не можеш відвести погляду, бо дуже гарні. Вирівняне «прасочками» блискуче волосся, бездоганний макіяж, нігтики, фігурки, одяг. Не знаю, з якого гляцевого журналу вистрибнули і в якому райському саду виросли такі пташки.Кайф, це коли одна з диво-птиць витягує дорогого телефона і каже в трубку:- Шо-шо? Я скоро буду, не хвилюйся.І від того «шо-шо» отримуєш додаткову хвилю кайфу. Бо оці диво-птиці говорять не «ЧТО», а «шо-шо». Бо вони не бояться бути «х***лушк*ми». Їм в голову не приходить соромитися, бо ми УКРАЇНКИ так говоримо: «Шо-шо». Це наше природне слово.Кайф від того, що вони не розуміють, за що я їм дякую. Вони подивовано дивляться на мене, і я кайфую, що вони не знають, як це, все життя соромитися казати «шо-шо», щоб на тебе не думали, що ти – доярка з Хацапетівки. Насолоджуєшся від усвідомлення, що вони вже не пережили кпин і висміювань у фільмах і на гуморинах за те «шо-шо», бо, мовляв, лише тупі і забиті кажуть «шо-шо», а культурні і причесані, виплекані, як вони, повинні казати: «ЧТО». І це такий кайф від того, що вони всього цього не знають і нічого нікому не повинні. Кайф, коли спускаєшся скляним блискучим ліфтом на перший поверх, а там неперевершений дивовижний музей Гончара створює усім різдвяний настрій, демонструючи усім «Коляду». Дозволяє одягати кожухи, українські шати, віночки чи хустки, козу, брати зірку і фотографуватися на старовинних скринях, чи на тлі домотканих українських килимів. І ти кайфуєш, що стоїть черга, що всім цікаво, що всі зворушено кажуть: «Дякуємо вам. Які ви молодці!» Кайф спостерігати, як усім цікаво, і як трепетно ставляться до цих старожитностей і до процесу перевдягання, наче то не віночок дали поміряти, а діадему на мільйон доларів. Кайф слухати дітей, які тягнуть батьків за руку до тих скарбів:- І я хОчу, і я хОчу!І чути у відповідь рідною:- Почекай хвилиночку.Яке щастя бачити і чути навколо себе Україну. Всюди. Хоча б на цьому острівцю щастя. Модернову, сучасну, і ще й таку, що береже свою сиву історію і прадавню традицію.Який кайф бачити УКРАЇНСЬКУ УКРАЇНУ. Усім кайфам кайф. —————————-Шкода, що відео не передає пережитих відчуттів. Але воно служить як речовий доказ моїх невигаданих емоцій. Пройдуть роки, і наші діти плакатимуть від жалю до нас через ті рідкісні моменти українського в Україні, які для них стануть звичними, стануть їхнім повсякденним українським середовищем.

Опубліковано Лариса Ніцой Четвер, 17 січня 2019 р.

Джерело: Лариса Ніцой

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв