Оксана Забужко: Про українсько-польські відносини

227
Оксана Забужко, письменниця

Із огляду на те, як мало й погано українці обізнані з польськими проблемами (як не рахувати персональних реляцій тих, хто живе-вчиться-працює в Польщі або реґулярно туди їздить) – і як, відповідно, мало розуміння в нашому інформпросторі щодо контексту і значення вбивства Павла Адамовіча, в т. ч. для України, – кілька зауваг з мого боку.

Ні, це не просто «псих зарізав на сцені популярного бурґомістра, помнім-любім-скорбім» – залишмо цей дискурс політикам і жовтій пресі.

Для тих, хто не в темі, а польською не читає, можу порадити сторінку Oleksandr Zinchenko – там багато про це дописів за минулу добу, і всі по ділу.

Від себе ж додам, для контексту, лонґрід – витяг (пропорційно невеликий!)) із свого есе (великого!)) про польсько-українські стосунки, писаного торік для одного французького збірника, – в Україні я цього есе публікувати поки що не збираюсь, але один пасаж звідти – про те, як виглядає психологічна накрутка bellum omnium contra omnes в польському інформпросторі останніх років очима українки, яка з жахом спостерігала за спробами впровадження тих самих «політтехнологій ненависти» в своїй країні десятиліттям раніше, хай тут усе ж повисить.

Шануймося (с).

______________________________

«… Україна довший час була об’єктом схожого експерименту, і ми тут у себе добре пам’ятаємо, як це робиться, – методом «варення живої жаби» (коли нагрівати воду помалу, вкинута жабка не помічатиме, як слабне, аж доки не ввариться). Зсередини країни регулярно, «малими дозами» впроваджувані системні зміни насторожують не зразу, різниця вражає щойно на довгій дистанції. Так нещодавно я наткнулась в архіві на забутий згорток польських газет десятилітньої давнини, колись забраний з літака недочитаним, і ледь не заридала над ним уголос: Боже сил, де, де вона тепер, та Польща, в якій можна було в суботу читати в одній газеті есе Колаковського, в другій – спогади про Ґедройця, а в третій – дискусію про наративи національної пам’яті (про те, чи здатна Катинь стати міфом «усенародним», а чи приречена лишатися «панським» і для «хлопських дітей», яких серед населення більшість, таки не до кінця «своїм»), – і як могла всього за 10 років відбутись у такій успішній країні, котру я й далі продовжувала сприймати за додаткове «вікно в світ», така обвальна ДЕЗІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ, що нині ці самі газети за рівнем уже не різняться од українських?.. Ще кричущіше змінилось польське ТБ – мов якимсь лихим чарівником обернуте на дивно провінційну суміш напівістероїдної, на російський лад, «скрєпности» (наче Польща й собі готується воювати, лиш не визначилася ще з противником!) – із ПНР-вськи-селюкуватою «народністю» в стилі «трудящі вітають рішення партії й уряду»… Згортається фінансування культурної сфери (ах, як ми були чверть віку заздрили полякам, що в них по всіх містах відбувались першорядні, світового класу арт-фести, як зітхали над політикою їхнього Мінкульту та численних культурних інституцій – як я дівчинкою над ПНР-вськими журналами: Європа!..) – і от цей «Золотий Вік» також уже в минулому: за зразком путінської (орбанівської, берлусконівської, туджманівської, – словом, «гебістської», як у нас кажуть) «керованої демократії», уряд починає коштом стратегічно важливих для нації галузей «годувати» власну електоральну базу – доти, доки ця база не стане в масштабах країни безальтернативною… А відтак, зрозуміло, всихатимуть-згортатимуться й українсько-польські контакти – в міру того, як польська держава зменшуватиме видатки на популяризацію своєї культури за кордоном, а «за Польщу» в українських новинах замість митців та інтелектуалів дедалі настійніше «гратимуть» картинно замотані в польський прапор «тітушки»: то розбиватимуть козацькі хрести на покинутих цвинтарях Підкарпаття, то демонстративно топтатимуть у центрі Києва ногами український прапор, то ще якимсь паскудством старатимуться розтроюдити в пам’яті українцям давно поховані історичні кривди (гаразд, що 5 років «гібридної» війни привчили наших громадян розпізнавати такого штибу провокації й реаґувати з холодною головою – дзвінком у поліцію, а не хапанням за барки, – та й увагу українського суспільства зосереджено, як-не-як, на російському фронті, тож поки гинуть українці на Сході, ніякі ряджені під «антипольських радикалів» усередині країни успіху мати не можуть, їм просто не йнятимуть віри, – але тактику провокацій теж розраховано на «накопичувальний» ефект: на те, що, коли довго й невідчепно наступати облюбованій жертві на той самий мозоль, жертва врешті скипить і сказиться, і це вкрай неприємне відчуття – споглядати за таким випробуванням твого суспільства «на міцність», як на спортивному змаганні, добре розуміючи, що мова тут зовсім не про спорт…).

Звісно, погано, коли такий самий гопницький профіль – «пацана на районє», свого роду колективного «міні-Путіна» з польським акцентом, що розмахує кулаками, плюється і всім погрожує (просто тобі стиль «народних республік» Донбасу, наче всіх їх вийнято з одної матрьошки!), – проступає і з державних документів, як то сталося взимку 2018-го із скандальною Постановою про Інститут Національної Пам’яті. (В своїй «українській» частині вона так і залишилася без змін, і я слабо собі уявляю, як ПіС, маючи в країні понад мільйон «пост-майданних» українців, котрі, за моїми спостереженнями, вже встигли непомітно «розмити» в обох соціумах відчуття кордону між Україною й Польщею мало не до ранньомодерного стану, планує «переліпити» всіх цих людей на образ і подобу «хорошого українця» своєї мрії – трошки дебілкуватого, в погляді на власну історію, надто ж по тих періодах, коли українці воювалися з поляками, в усьому згідного з ПіСівською оцінкою, а також, додатковим бонусом, працьовитого й співучого, – чейже не перевчатиме на спеціальних курсах ідеологічної санації?..) Але я не політолог, і не моя справа – гадати, чому ПіС обрав стратегію вмисного нагнітання ворожнечі з сусідами й реставрації тих самих системних помилок, які колись так дорого обійшлись були ІІ Речіпосполитій; я навіть не полоніст, аби могти фахово розібратися, що́ саме в цих стратегіях навіяно «московським вітром», а що́ закорінено в польських власних історичних психотравмах, політичних традиціях і заметених «під килим» реальних проблемах. Моя компетенція, як у всякого письменника, лежить у сфері людської чуттєвости – індивідуальної, зарівно як і колективної. Власне на терені цієї останньої письменник епохи «гібридних війн», хоч-не-хоч, потрапляє «на передову»: написавши хоча б один роман (умовний «життєвий сценарій», що випливає з психології героїв), ти потім уже виразно бачиш, як різним «цільовим групам» (українцям і полякам, диференційовано) системно натискають на «акупунктурні точки» їхньої колективної чутливости так, як це робить сценарист із своїми героями, – сказати б, впізнаєш руку «анонімного колеґи»… Звісно, ти не можеш передбачити, наскільки тривким виявиться в розхитуваних таким чином групах «запас відпірности» й здорового глузду, – але вперта віра в те, що культура все-таки «щось може», ба й мусить, за визначенням, вносити в світ якусь порцію смислів, коли його піддають нарочитому обезглуждженню і спиханню в хаос, змушує тебе знов і знов хапатись за мікрофона, навіть заздалегідь знаючи, що нічого, крім чергової хейтерської атаки на свою адресу, ти своїм словом не доможешся, – просто на те, аби, як каже в романі Антонія Лібери один доброволець іспанської війни, «не відступити їм поля»…»

(«З України, з любов’ю»)

Джерело: Оксана Забужко

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв