Олександр Кочетков: «Стратегічна вісімка» – найвища стадія згоди олігархів»

219
 У дійсності все не так, як здається. Ніяка вона не вісімка, а приблизно сім з половиною. А вже іменувати цей міжсобойчик «стратегічним» – явні лестощі, так як збирається він суто на злобу дня.
Головна запекла тема для «тіньового політбюро» – поділ владних повноважень, що випливають із них фінансових потоків. Тобто, коли інтереси кожного так переплітаються, що розвести окремо, як звик Порошенко, неможливо.
Друга суміжна тема – збереження влади як власної безпеки. У «стратегічній вісімці» беруть участь ті представники владної верхівки, які мають можливість мати власну позицію з питань, що стосуються всіх. Тобто, не хто потрібен для реалізації рішення, а хто здатний таке рішення завалити.
Формулювання вітіювате, але точне, тому проілюструю. Наприклад, ось виникне питання про реальне блокування «бурштинової народної республіки». Для військових і спецслужбовців Президент Порошенко – прямий керівник, тому обговорювати з Грицаком і Полтораком це не має сенсу, їх справа – виконувати. А ось без Авакова, який сам собі начальник, не обійтися, оскільки поліція в янтарному лайні по вуха, без внутрішніх спецзаходів завдання не вирішити.
Ідея напівформальних зустрічей «вісімки» з’явилася на стику між Турчиновим і Ложкіним.
Для Турчинова це продовження засідань РНБОУ, тільки в ефективному – без статистів – форматі. Знову-таки, він любить демократичні наради перед ухваленянням авторитарних рішень.
Для Ложкіна «політбюро» – виробнича необхідність. Основна його функція – виконання заповітних бажань Президента. Через таку нараду глава Адміністрації отримує можливість відстежувати виконання затвердженого, вносячи-виносячи свої три копійки.
Тепер про позиції й мотивації членів «стратегічної вісімки». 
Арсеній Яценюк вже на виході, але все ще бере участь. По-перше, він не просто багато знає, а пам’ятає все, починаючи з Євромайдану – хто, кому, скільки і за що. По-друге, має право не те щоб представляти Ахметова, Коломойського і Фірташа, але нагадувати про їхні інтереси. По-третє, Арсеній Петрович зберіг вплив на фракцію «НФ», а на рахунку кожен голос.
Однак головний рятувальний жилет Яценюка те, що дозволяє навіть сподіватися на політичну гальванізацію – це його зв’язки у світових банківсько-єврейських колах. Сила ця дуже впливова, а колишнього Прем’єра там все ще не списали.
Натомість Андрій Парубій, навпаки, на вході. Він найбільш чужорідний елемент в недружно, але спаяному колективі. У нього до цього не було високих постів. Не було системного бізнесу. Немає поки навіть «ділянки для годування» – фінансової схеми, яка додається до посади, настільки стрімко він злетів у верхні шари політичної атмосфери. Членам «вісімки» доводиться рахуватися з гонористим перпендикулярним спікером ВР, оскільки він опинився на вістрі геополітичного моменту. Тому «ділянка для годування» у Парубія з’явиться точно.
Борис Ложкін, як зазначалося, в «політбюро» вимушено, хоча самолюбству, звичайно, це лестить. Він не тільки виконавчий, а й розумний, тому що неодноразово поривався на спокій – в точності, як Льовочкін, до речі. І з тих же мотивів утримуваний.
У нього немає наркозалежності від влади, як, наприклад, у Яценюка. Швидше, це захоплення азартною грою. В якій Борис Євгенович виступає генератором нестандартних ідей і компромісних підходів. Але вже награвся і не проти монетизувати прибуток. Функція Ложкіна в «вісімці» − делікатні очі і вуха Президента. А також власні руки з рубанком для заокруглення кутів.
Олександр Турчинов начебто теж повинен виступати покірливо креатурою Президента. Але тут все складніше. Олександр Валентинович не тільки екс в.о. Президента (звучить-то як!), але ще й досвідчений орговик і начальник виборчого штабу. На тлумачному креативі Сюмар («Кривавий Пастор», «жах Кремля» та ін.) має авторитет на патріотичному фланзі. Тому здатний запустити правий партійний проект на уламках «НФ», але без Яценюка. Від кабмінівських ресурсів Турчинова майже віджали. Але він здатний предметно спілкуватися не тільки з Коломойським і Пінчуком, а й Тимошенко − при всіх взаємних образах розлучитися повністю їм економічно неможливо.
Потрапляння в «політбюро» Арсена Авакова − заслуга його особистої чіпкості і наполегливості, оскільки він суперефективно скористався всіма можливостями, які дає керівництво МВС в постреволюційний, тобто, не дуже правової період.
Не вірить і, зі зрозумілих причин, не любить Авакова Юрій Луценко. Спочатку він потрапив в рульову рубку «Титаніка», оскільки здатний переходити в режим «в’язня» і висловлювати Президенту в очі все, що думає, і тими ж виразами. Причому, Порошенко хоча і ображається (останнім часом він уразливий патологічно), але в особистій відданості Луценка не сумнівається. В адміністративно-командній системі це безцінна якість. Сьогодні Юрій Віталійович серйозно посилив позиції за рахунок придбаного караючого меча Генпрокуратури. Правда, витягувати цей меч з піхов без дозволу йому категорично не рекомендується. 
Володимир Гройсман поміняв посаду, але в «вісімці» залишився. І по самостійності скоро почне змагатися навіть з Аваковим. Ресурс собі він забезпечив, несподівано жорстко лобіюючи своїх призначенців на хлібні місця. Політичний проект у нього є, треба тільки змінити масштаб із вінницького на всеукраїнський. Щодо вірності Порошенко − це не про людину, яка в прямому сенсі пройшла «ринковий університет». Тільки прагматизм в стилі «не зрадити, а передбачити».
Про Петра Порошенка написано достатньо, мною, в тому числі. Додати можна лише те, що в рамках «політбюро» він веде себе, як натуральний Генсек. Причому, підставою для надування щік служить не стільки внутрішньоукраїнська значимість, скільки контакти з сильними світу, перш за все, прямий вихід на Путіна.
Таким чином, головним фактором, що сформулював і скріпив «вісімку» є утримання нинішнього статусу-кво. І навіть можливий піврозпад України не стане для «тіньового політбюро» неприйнятною ціною.
Очевидна специфіка олігархічного консенсусу на сучасному етапі полягає в тому, що він існує при одному олігарху, який переміг. Що невідворотно роз’їдає його зсередини. Це підтверджується і тим, що у «вісімки» відбулося вирівнювання пріоритетів безпеки і наживи, хоча раніше нажива свідомо переважала.
Саме тому нинішня стадія вища і остання. І питання не в тому, як розіб’ється яйце Кощея з олігархічною погибеллю, а як забезпечити, щоб з нього вилупився не чергове бридке каченя, а прекрасний лебідь успішної України.

Джерело: Олександр Кочетков

Коментарi

Коментарiв