Лариса Ніцой: Замість боротьби ми щодня тулимо наш український світ по кутках

330
Лариса Ніцой, дитяча письменниця

Українці звикли жити в гетто. Ми створюємо свої культурні товариства, організовуємо свої місцинки, фестивалики, ховаючись у них від агресивного російського світу.

Отримавши свою державу, свою мову, свою культуру, ми й далі живемо парадигмою гетто. І далі кучкуємося по закутках, бо головні сцени в країні все одно зайняті російською попсою, російською туснею.

Ми не посуваємо цю тусню. Нам навіть у голову таке не приходить. Ми відходимо вбік, щоби пошукати новий куток і притулитися в ньому зі своїм українським світом.

Маленький приклад. «Книжковий арсенал» – українська Україна, куди українці стікалися з усього Києва та й з усієї України за краплею українськости, ніби до оази в зросійщеній пустелі.

Вдень усі тусували в книжковому вирі, а ввечері біля сцени – у вирі музичному. І так було всі дні.

В останній день запросили друзів у цю українську оазу. Подихати українським повітрям. Ті радісно прийшли. Вдень, як повелося – книжкові події, увечері зібралися в передчутті українського музичного десерту.

Гурт, який вийшов на сцену, заспівав російською. Частина публіки потяглася до сцени, а частина розгублено, заскочена несподіванкою, ніби отримавши ляпас, ошелешено стала віддалятися від сцени. Завершення книжкового фестивалю для цієї української частини було вкрай зіпсоване.

Ще й друзі: «Оце я воював на сході за оце? За оцю російську попсню всюди? Ви на оце нас покликали?»

Чорт.

Несподівано знайшлося рішення. Спонтанно українці згуртувалися і потекли струмочком у середину Арсеналу, до спустілої від відвідувачів зали з диванами. Тарас Компаніченко розчохлив свою бандуру і врізав козацький рок-н-рол. Розлили шампанське по одноразових келишках. Стала підтягуватися українська публіка. Прийшла охорона, попросити нас звільнити залу, та й зависла з нами на тому спонтаному концерті. Свято було врятоване.

А за вікном на головній сцені гримала російська попсня…

Кілька днів мене не відпускала гризота. Що не так було з нашим концертом? Тарас, як завжди, був неперевершений, публіка – своя, затишна. Посиділи весело. Що не так?

І я зрозуміла. Ми знову пішли шукати свій закуток. Нам у голову не прийшло якось виправити ситуацію, щоб на головній сцені був український світ, а не ворожий. Ми здали головну сцену без бою. Я теж була серед тих, хто здав її без бою. Мені теж не прийшло в голову воювати. Я теж розгублено озиралася, шукала закуток і раділа, коли ми його знайшли. А це неправильно.

А що правильно? Піти буром на сцену і сваритися? Ні, ми на це ще не готові, щоб аж так захищати свій український світ. Але, принаймні, ми могли б десь поскаржитися, написати керівництву своє невдоволення, ну хоч щось, щоб наступного разу на головній сцені було наше.

Ми цього не зробили. Навіть не додумалися. Нам і досі легше шукати свої закутки. І ми так робимо з українським світом щодня. Тулимо його по кутках. Наш світ і досі в приймах у своїй країні. І винні ми, українці, зі своєю моделлю гетто в головах.

Джерело: Larysa Nitsoi

Постійне посилання

Коментарi

Коментарiв