Петро Олещук: Як Путіну «піти» з Донбасу, аби залишитися там назавжди

221
Отже, по факту останніх перемовин в «Нормандському форматі», заяв українського міністра Клімкіна та останнього інтерв’ю президента Порошенка.
До речі, це спілкування з журналістами, як на мене, було досить маніпулятивним та не дуже щирим. Навіть якщо можна погодитися з деякими ключовими думками, все одно дивно чути, що президент Порошенко ЗАВЖДИ мав на увазі під «контролем над кордоном» − «контроль з боку ОБСЄ», або численні мантри про те, що «Мінську немає альтернатив».
Але про «альтернативи» скажу трохи пізніше.
Перш за все, та сама «дорожня карта», яка ще поки не складена, але положення якої озвучуються, несе у собі значні небезпеки. І не тільки для України.
Чому постало питання про «контроль над кордоном», і чому Росія так вперто відстоює його в якості «останнього етапу» вже «після виборів».
Фактично, таким чином Росія відстоює формат, який вигідний саме Росії. Смисл цього формату: як так «піти» з Донбасу, аби лишитися там назавжди. Причому, лишитися не просто так, а у форматі військової сили, через яку Росія буде постійно тиснути на Україну.
Ключова задача Росії – залишити Україну в орбіті свого впливу, чи, як мінімум, зробити її на деякий час «сірою зоною». Для цього вона повинна одержати гарантії. І гарантії Росія хоче двох видів: формально-політичні. Мова про зміни в Конституції України, які би гарантували «особливий статус» Донбасу. Це би дозволило Росії тримати в руках частину України, і використовувати цю частину як фактор української політики.
Але в Росії розуміють, що самі по собі політичні гарантії – це ніщо. Вони знають, що закони в Україні поважають не більше, ніж у самій Росії. І у нас можуть схвалити будь-що, а потім скасувати, наприклад, через Конституційний Суд.
Тому політичні гарантії – вони швидше для Заходу.
А для самої України у них у запасі «військові гарантії» − тобто постійна військова присутність, закамуфльована у вигляді «народної міліції» та інших збройних формувань на території окремих районів Донбасу.
По суті, питання «контролю кордону» − це якраз про все це. Закриєш кордон, роззброїш та виведеш війська – і все. Більше у Росії не буде аргументів тиснути на Україну.
Що пропонується. Пропонується аморфний «контроль» ОБСЄ, хоча всім відомо, що ОБСЄ контролювати щось не може. Ну не може – і все. Нічого з цим не поробиш.
Відповідно, якщо ми йдемо на цей сценарій, який зараз озвучив президент Порошенко (вибори під «контролем над кордоном ОБСЄ» із передачею його після виборів Україні), то ми повністю граємо у російську гру із очікуваним результатом.
Вибори легалізують становище. Російські війська там закріплюються. Може, після виборів вони і допустять 2,5 пограничника на кордон, які не матимуть ні ресурсів, ні можливостей контролювати переміщення військ.
У результаті, як тільки Київ буде озвучувати щось, що не подобатиметься Москві, якійсь «голова місцевого самоупраління Донецька» у відовідь погрожуватиме війною.
План дій щодо НАТО? Війна. Безвіз з ЄС? Війна і т.д. І зрозуміло, що цей шантаж будуть чути не тільки у Києві, але й у ЄС, і блокуватимуть будь-які дії, щодо руху України в західному напрямку.
То що робити?
Коли президент говорить, що Мінську немає альтернативи, він і прав, і не прав.
Справді, виходити з переговорного процесу для України у нинішній ситуації не дуже доцільно.
Але чи означає це те, що потрібно сліпо виконувати все те, що там написано?
Тим більше, що Мінські домовленості вже зірвані. Вони мали бути виконані до кінця 2015 року, але потім їх «продовжили» явочним порядком. Значить, все можна корегувати?
Що повинна позначити Україна в якості власної позиції, і що може знайти розуміння серед «Західних партнерів».
Той сценарій, якій вони зараз пропонують – невигідний нікому, окрім Росії, адже він не заморожує конфлікт, він його відкладає. І новий конфлікт буде ще більш жорстоким і руйнівним, ніж він був донедавна.
Не можна примусити Україну танцювати під «путінську дудку». Зрештою, після чергового етапу шантажу з боку ОРДЛО можуть початися процеси, результати яких ніхто не спрогнозує.
Крім того, настільки явна капітуляція похитне довіру до влади в Україні (якої немає і так).
Тому треба запитати: ЧИ ВИГІДНОЮ ДЛЯ НІМЕЧЧИНИ І ФРАНЦІЇ НОВА СИРІЯ У ЦЕНТРІ ЄВРОПИ?
Далі, що найважливіше.
Найважливіше – це реальне припинення війни і гарантії того, що вона не відновиться.
Домогтися цього можна кількома шляхами, але ВСІ ВОНИ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ виведення російських військ і роззброєння незаконних формувань на Донбасі.
Якщо наші партнери не хочуть допускати проведення цього руками української армії – нехай вводять миротворчу місію.
Адже контроль над кордоном – це не самоціль. Головне – виведення окупаційних контингентів з території України.
Ми повинні наголошувати, що будь-які дії без реального виведення іноземних військ по-перше, суперечать духу Мінських домовленостей, по-друге – не можуть забезпечити реальний мир, а лише відкладають конфлікт, навіть не заморожуючи його.
Отже, на цьому і треба наголошувати.
Логіка має бути такою.
Виведеня військ Росії – роззброєння – і вже потім якісь вибори. Якщо обрати таку логіку, то коли буде взятий під контроль кордон не настільки важливо.
Джерело: Петро Олещук

Коментарi

Коментарiв