Лариса Ніцой: Сповідь таксиста

73
 
Сповідь таксиста.
Їду в таксі в бібліотеку Степана Васильченка на зустріч зі школяриками. Дорогою так заговорилися з водієм, що проскочили адресу, мусили розвертатися)) От мені щастить на колоритних людей!
– Не знаю, якої ви позиції, − заявляє таксист, − але я спілкуюся виключно українською! У мене доня на всю групу одна каже «тато», всі інші «папа». Так жінці й сказав, ніяких пап. А її сестра назвала дочку Крістіна − та й так і записала українськими літерами «Крі-сті-на», ну Ви уявляєте? Питаю, чим тобі Христинка не подобається? Ну і в них, звісно, папа. Уявляєте, в одній родині ми − тАтаємо, вони − пАпають!
– Ну, тримайтеся! − кажу співрозмовникові, − не піддавайтеся, багато українців, на жаль, не розмовляють українською.
– Нє, мене не зламають. Після того, як нас голодом морили (ага, неврожай, брехуни), заселили наші села чужаками, фашисти спочатку туди, а тоді назад війною по Україні поюзали…
– А ще, − підказую, − не забувайте, як більшовики у тридцяті роки більше тридцяти тисяч наших розстріляли!
– От, от! І це ж інтелігенції! Найкращих! І після цього я буду «папа» казати?!..
А це приїхав у гості родич з Р-сєі. Покликали мене. 
– О, – кажуть, – наш бандєровєц прішол!
– О, − кажу, − наші м-калі приїхали! − А що мав казати на таку наглість, приперлися на мою землю і обзиваються. 
– А що, − кажуть, − хіба є така країна Україна?
– А я хто такий, по-твоєму? Я − українець! − тицяю себе в груди.
– Нету такой страни, ви всє па рускі разговаріваєтє. Вот ти тоже са мной па-рускі.
Я аж скипів.
– Ах ти ж гад, − кажу, − То я з тобою через ввічливість на твою мову перейшов, бо ти в мене в гостях, а ти мене цим ще й дорікаєш?
– За моє жито мене ще й бито, − підказую таксистові, − або моїм салом та мене по губах.
– От, от! Точно! Ну Ви уявляєте? Кажу йому: «Ти, шкура, скільки разів приїздив, хоч раз зі мною українською поговорив? Хоч одне слово сказав? Ну хоч ради сміху? Ніразу! З цієї секунди жодного слова расє-кою не скажу!».
Тепер я татко, а не папа. У мене весь бізнес українською. А українці, я Вам скажу, − телята. Половині «какая разніца», іншій половині «В рас-єї харашо». Може це і жорстко, але я ще й так скажу: «Мало нам одного майдану, треба ще хоча б один, щоб мозги провітрювать та розуму вчити…». 
Отакого мені Господь послав співрозмовника. Дякую!!! Везла в торбині кілька книжок для перезентації. Не втрималася, подарувала одну за його позицію. Зрадів.
– О, ми вдома таке читаємо! 
Воно й видно. Нехай татко читає своїй дівчинці.
Джерело: Лариса Ніцой

Коментарi

Коментарiв