Сергій Якимчук: Покидьки-політикани навчилися носити вишиванки і вдавати з себе українців

119
Дехто з моїх шановних друзів робить дуже багато для захисту Української Мови і Культури борючись за Закони, дехто пропагує Мову і проводить ту чи іншу роз’яснювальну роботу і так далі.
Але всі ці потуги чи найдосконаліші Закони будуть безпорадні без загального усвідомлення громадянами необхідності масового спротиву на самому побутовому рівні, усвідомлення, що за свою ідентичність і право боротися повинні всі.
Приведу приклад.
В понеділок приїжджаю у Третє відділення Нової Пошти в своєму Тернополі, паркую авто на стоянці і підхожу до дверей, аж раптом до самого входу задом під’їзжає грузовий бус, відкриваються двері і з кабіни виривається якась дуже голосна російськомовна музика. Я міг би пройти мимо як і інші люди, але натомість я кажу до водія:
– А для чого ти нам всім вмикнув це москальська лайно?!
Водій буса, будучи зі своїм напарником, дивиться на мене агресивно і з легким російськомовним акцентом (авто було на вінницьких номерах) заперечує:
– Це нє москальская музика!
– Ти шо вирішив дурня клеїти?! А яка вона по твоєму?! Давай вимикай її! Війна іде з моксалями, а тим нам тут вмикаєш моксальське лайно на весь голос!
Він щось пробурчав але сів в кабіну і вимкнув.
Пройшов деякий час, я стою вже біля самої каси і чекаю на офрмлення, аж раптом бачу, що ці двоє заходять і стають в чергу до каси. В принципі конфлікт був вичерпаний і я домігся свого, але це була перемога без прикладу для наслідування, тому я дуже голосно, на всю залу, щоб чули інші, кажу йому:
– Наступного разу як захочеш послухати моксальські пісні то вмикай їх собі вдома або в машині, і не влаштовуй нам тут свою російськомовну дискотеку!
Треба було бачити його лице, але їх було двоє, тому він почав огризатися:
– Це не москальськая музика, а – руская!
– Дурню ти дурний, а хіба це не одне і теж?! Повторюю тобі: слухай її собі вдома під ковдрою!!! Тут тобі Україна а не росія!!! Зрозумів?!
– А шо мала рускіх воюют за «украйіну»?! Не знаєш? То зараз вийдєм і я тєбє розкажу! Лучшє нє провоцируй мєне! Лучше памалчім!
Звичайно, що я мусів трохи вгамувати і навіть загасити його запал, тому я сказав йому пару чоловічих слів в дуже різкій і навіть на агресивній мові, чим власне і поставив його на місце. Мені трохи легше це робити, бо я колишній військовий, я високого зросту, займаюся спортом і важу сто кілограмів, але все одно це повинен робити кожен з нас. Не треба їх боятися, так, вони нахабні і безпардонні, так вони будуть брати вас на горло, але знайте: вони бояться нас українців, бо за нами Правда! Бо ми тут на своїй землі і вони це дуже добре самі розуміють! А на нашій землі повинні бути наші правила і наша мова, а не мова окупанта і його порядок.
Коли я виходив, чоловіки відвідувачі дивилися на мене з захопленням, хоча жоден з них не підтримав мене ні на початку ні в кінці конфлікту. І це дуже погано, бо байдужість, це – зло! Але сьогодні я надав їм приклад, завтра ще хтось, а післязавтра, можливо, вони самі вже робитимуть зауваження відстоюючи свої права на своїй землі.
До речі, найгірше коли попадаються ті, які починають підспівувати російськомовним, мовляв, та дійсно, хіба Українська Мова сьогодні це головне? Та хай собі говорять російською і так далі… В свій час, на Західній Україні люди чинили моксалям збройний спротив аж до 1953 року(!), Можливо і тому, що чимало людей тоді виїхали в Канаду тощо, виїхали ті, хто в силу тих чи інших причин не хотів воювати і боротися за свободу. Ті, хто виїхали вони були хорошими людьми але аполітичними і втомленими від боротьби, вони не хотіли боротися і вмирати, вони хотіли просто спокійно жити, можливо навіть жити без Батьківщини і говорити чужою мовою, але щоб не впроголодь. Вони просто хотіли жити-працювати, обробляти землю і вирощувати худобу… Їх не можна засуджувати і я не буду. Лише хочу сказати, що серед тих, які залишилися, більшість з них були вже небайдужі, були впертими і затятими, готовими до боротьби, готовими не тільки вмирати за свою землю але насамперед убивати російськомовних окупантів на кожному кроці! Саме тому опір був найбільшим і найдовшим серед всіх поневолених народів колишнього СРСР.
Сьогодні також є українці, які втомилися від політики, від війни, розчарувалися провалом Майдану, втратили віру в перемогу бо побачили, що до влади в Україні знову прийшли неукраїнці, покидьки-політикани, які навчилися давати інтерв’ю і виступати українською, носити вишиванки і вдавати з себе українців. Більшість українців на це дивиться, дивиться на загиблих на Майдані і війні, і відчуває безсилля, тому помилково вірить, що все це було марно і даремно, вони вже навіть готові поступитися своїм правом, мовою і честю заради якогось примарного спокою і неіснуючим субсидіям.
Тому я хочу звернутися до тих кому байдуже, не заважайте!

Коментарi

Коментарiв